Остання любов Асури Махараджа - Любомир Андрійович Дереш

живильним і вологим, бальзамом, від якого прозрівають. Він знав тепер, як повернути зір Даші — потрібно просто відкрити ці двері в серці. Він бачив налаштовані ракети в Північній Кореї і зведені боєголовки в Ірані. Бачив зенітні установки в Ізраїлі і підводні човни в Росії. Він бачив, що за кожною установкою стоїть така сама жива істота, як він, із таким самим страхом у серці, як він, з такою самою надією. Всі, хто дивився в той момент у приціли автоматів, хто відлічували секунди до початку атаки, всі, хто тремтіли від страху перед черговим авіаударом, хто ховався по темних підвалах від миротворців, що з карабінами прийшли, аби встановити мир і порядок, хто животів на самому дні цього існування і хто сидів у найвищих кабінетах цього світу — всі вони жили тим самим страхом, тими самими надіями, всі вони волали в своїх серцях: волали, як волає в сльозах дитина, котра загубила свою матір; як волає корова, коли від неї забирають теля; це звідти ішла затаєна туга, котру він бачив в очах у людей, з глибин серця, де вони, наче вовки, що поночі виходили вити до місяця, шукали і не знаходили, шукали — і не знаходили. І виття стояло по цілій землі, і була темрява, і не було їм збавлення від мук. Але там, у глибинах його серця, на дереві його тіла, за ним, голодним птахом, що клював гіркі плоди страждань, спостерігав його друг, його вічний друг. І Асура Махарадж зрозумів, що він ніколи не був сам — їх завжди було двоє.

— У вас нічого не вийде, — сказав Асура Махарадж. — Не сьогодні. Не тепер. Ви можете давати скільки завгодно команд, але поки не буде команди з самої верхівки, ніяких Жнив не буде.

— Шеф уже дав добро, Асурчику. Все вже відбулося, прийми це.

— Ні, ще не відбулося. Я хочу побачити Шефа.

— Боюсь, це не можливо.

— У Конституції лівообертальних галактик прописано: кожна жива істота має право на даршан у Верховного повелителя.

— Боюсь, тобі доведеться чекати принаймні кілька мільйонів років. Ти ж знаєш, який зайнятий Шеф.

— Це ми ще подивимося.

Асура Махарадж піднявся з крісла.

— Гарного вам дня, пане помічник верховного судді.

— Зачекай, Асуро, ти куди? У цьому тілі ти більше не можеш прийти до Шефа! Хіба ти забув? Тобі доведеться чекати своєї черги, поки ти не зустрінешся з ним у відведений тобі час…

— У цьому тілі — можливо, що й не можу, — сказав Асура Махарадж. — Гарних вам Жнив! — кинув Асура через плече, виходячи з фургона. — І пам’ятайте: хто з серпом прийшов, від серпа загине.

Він сліпуче усміхнувся помічникові судді Раху і вийшов на вулицю, в крики, сморід і ґвалт побоїща.

Далі, хоч він рухався дуже швидко, Асура сприймав усіх навколо, як у вповільненій зйомці. Ось він вривається у натовп, просто в саму гущавину бійки. Хтось б’є його в спину, хтось доладовує йому палицею в скроню, його очі роз’їдає від сльозогінного газу, але Асура вперто кидається далі. Він відтягує істеричних дівчат, що опинилися в цьому місиві, кидає їх, наче іграшкових, назад у натовп, де не має такої бійки, хвиля натовпу штовхає його просто на щити поліції і він відчуває, як град палиць сиплеться йому на голову. У голові тьмариться, картинка перед очима стає червоною, але він все ще може діяти. Із останніх сил він намагається захистити якусь старшу жінку, котра опинилася між двома вогнями з плакатом «Мені 82, і я зла, як дідько». Перекошені обличчя пливуть перед очима, нарешті, жінку відтягнуто, і він відчуває, як черговий удар у ділянку над вухом робить його тіло гарячим, наче то сама кров, і він падає на бетонні плити Цукотті-парку без свідомості. На нього навалюються інші тіла, і він уже не знає, чи то його придавили, чи когось іншого.

Він спостерігає за сценою зі сторони: натовпи лютих чортів із кривими ножами й арканами, із перекошеними ненавистю обличчями біснуються в натовпі. Зрештою, чорти зауважують його, накидують на нього свої мотузки, але Асура Махарадж не чинить опору. Він дозволяє витягнути себе з власного серця й засунути в сіті. Чортяки підвішують сітку з ним на дрюк, який вони несуть на плечах, немов упольовану звірину. Слуги смерті підходять до найближчого каналізаційного люка, а далі картинка Цукотті-парку зникає, зникають звуки знайомого йому світу, й Асура Махарадж розуміє, що опинився у позасвітті.

***

Дорога мертвих споконвіку наганяла страх на душі, що потрапили в руки до слуг царя смерті. На тому шляху немає тіні, аби мандрівець міг перепочити, немає нічого, що можна було би з'їсти, ані чим потамувати спрагу. Страшний жар дванадцяти сонць виснажує нещасного подорожнього. То нестерпна спека, то пронизливі вітри завдають мук нещасним душам, що змушені йти тим манівцем. Їх діймають терня та злобні змії, що повсякчас жалять їх. Дикі пси, розлючені леви та тигри кидаються на них, аби розшматувати, а скорпіони шпигають, не знаючи пощади.

В одному місці душі доводиться перейти через моторошний ліс, що кишить дикими бджолами та комарами, повний сов, ворон, яструбів та стерв'ятників. Ліс цей багряниться пожежами, і вогонь допікає душі з усіх сторін. Листя на деревах у цьому лісі гостре, як ножі, вони дряпають і колять тіло того, хто пробирається крізь хащі.

В одному місці душа падає з кручі, в іншому спотикається і провалюється в глибокий колодязь, у третьому місці душі доводиться ступати по кінчиках кинджалів та списів, і мук її не видно кінця-краю. Десь душа бреде крізь темряву й падає у воду, десь — летить у болото, яке кишить п'явками, ще десь — бухається у гарячий слиз.

Асура Махарадж, звільнившись від людського тіла, нарешті знову відчув полегкість, від якої уже встиг відвикнути. Його, змотаного мотузками матеріальної природи, вели пара дужих чортів із потворними обличчями й гострими, наче леза, кігтями — чорти добре знали дорогу і, як наразі, йому не було чим перейматись. Відчувши, що навіть тут, у підземеллях царя смерті, він має серце і голос, Асура почав наспівувати: «Адонаї Елохім Ель Шаддай…» — пісню, котру чув у вечір, коли вони тільки познайомились із Дашею.

— Замовкни, — прогарчав один із слуг царя смерті.

Асура Махарадж затих на якийсь час, а потім знову став співати.

Він співав, коли вони йшли через гори холодного відчаю, і співав у долинах смертної темряви. Він співав, коли