Остання любов Асури Махараджа - Любомир Андрійович Дереш

серці Даша, розпустилася на тисячу суцвіть, і кожне з тих суцвіть розкрилося назустріч кожному з тисяч облич своєю ніжною серцевиною, зволоженою чимось, для чого важко й дібрати слів — не то співчуття, не то захоплення, не то покірність і ніжність. Асура Махарадж почував себе гидким каченям серед лебедів. Йому видавалося, що він, перемазаний смолою мешканець нижніх світів, прийшов у високе товариство піднесених душ, і хоча ці піднесені душі страждали на ожиріння і печію, хоч їх манери були далекими від ідеальних, а їхнє почуття смаку наступало йому на пальці, як часом наступає на ногу слон своєму господарю — незважаючи на все це, Асура Махарадж вдихав їх запах, їх світло, бо бачив: у кожному з них горить це зерня, яке розгорілося в ньому. Всі, всі вони були святими: і поліцейські, і мітингувальники, і роззяви, що прийшли подивитися на безкоштовний атракціон.

А ще він виглядав серед натовпу Дашу.

Раптом він зрозумів, що більше не боїться втратити її — з’явилася тверда певність у тому, що він зустріне її. Можливо, це й звалося вірою? Даша була в його серці. Вони вже зустрілися там, і тепер не було сили, котра могла б завадити їм бути разом.

— Ставай-но отут, сину, — сказав йому пастор О’Ніл. Він кинув під деревом свою спортивну сумку і встромив у землю між плит транспарант із написом: «Судний день прийшов. Ти готовий зустрітися з Господом?». — Роздавай листівки, а я буду братися до діла.

Пастор О’Ніл дістав із сумки мегафон. Він склав докупи пару ящиків з-під консервів, що стояли обабіч, виліз на них і ввімкнув гучномовець:

— Браття і сестри, алилуя! Скажіть «Алилуя!», якщо ви віруєте в Христа! Скажіть «Алилуя», якщо ви приймаєте Господа у своєму серці! Судний день прийшов, браття, покайтеся! Покайтеся і скажіть разом: «Алилуя!». Ще раз, усі разом! «Алилуя!». Ще раз, я не чую вас, «А-ЛИ-ЛУ-У-У-Й-Я»!

Мітингувальники без особливої охоти стали озиратися на пастора О’Ніла. Ті, що були без діла, стали підходити ближче, їх були одиниці.

Асура Махарадж почав роздавати листівки із закликом покаятись перед Страшним Судом. Люди брали їх, як і все, що роздають безкоштовно, з цікавістю. Пастор О’Ніл дістав із кишені куртки кишенькову Біблію, заклав окуляри для читання і промовив у мегафон:

— Сьогодні ми поміркуємо над Біблією, а саме над її розділом, відомим як Об’явлення від святого Івана Богослова. Отож, розділ дев’ятий, вірші двадцятий-двадцять перший. «А решта людей, що не вбита була цими поразками, не покаялася за діла своїх рук, щоб не кланятись демонам, ані ідолам золотим, і срібним, і мідяним, і кам'яним, і дерев'яним, що не можуть вони ані бачити, ані чути, ані ходити. І вони не покаялися в своїх убивствах, ані в чарах своїх, ні в розпусті своїй, ні в крадіжках своїх…».

Асура Махарадж продовжував роздавати листівки, примовляючи: «Алилуя, брате…», коли ж раптом знайоме обличчя просковзнуло в натовпі. Він вдивився поміж людей пильніше, упевнюючись, чи не привиділось йому, бува, але ж ні — ящуряче обличчя помічника суді Раху з’явилося й щезло знову.

Продовжуючи роздавати листівки направо й наліво, він зануривсь у натовп, що чудесним чином почав збиратися довкола пастора О’Ніла, і рушив у напрямку свого заклятого друга з нижніх світів.

Людей ставало дедалі більше. Навпроти Цукотті-парку шикувалися наряди поліції. Усі вони були в захисних шоломах і з щитами. Вони натягували захисну оранжеву сітку, аби стримати мітингувальників від розповзання, тримаючи їх скупченими в самому парку. Асура Махарадж розгледів, як суддя Раху, вдягнутий у чорну військову форму без позначень, залазить в одну з вантажівок із написом «Поліція». Сонце піднялося уже достатньо високо, аби віддзеркалюватися з вікон хмарочосів довкола колодязя Цукотті-парку.

— Гей, старий, що це таке у тебе? — покликав його один із мітингувальників, хворобливого вигляду юнак із довгим немитим волоссям. — Дай-но і мені сюди, покажи, що там маєш.

— Алилуя, брате. Схоже, в останній день Господь дає нам хорошу погоду, брате, — усміхнувся йому Асура Махарадж. — Ось, тримай.

— А, це ваше релігійне лайно, — без інтересу озвався хлопець, оглянувши листівку спереду і ззаду, й повернув її Асурі. — Я в це не вірю. На, тримай.

— Ні, залиш собі, брате. Як тебе звати?

— Вільям Джозеф Сміт, сер, гівняне ім’я, знаю, смердить за кілометр, як від немитої стайні. Мої батьки були селюхами.

— Асура Махарадж, — представився Асура. — Вільяме Джозеф, скажи, ти хотів би послужити для Господа?

— Що за хрін ти мене питаєш, мужик?

— У тебе є бажання розізлити лягавих так, щоб вони почали гарчати і кусати свою сітку? — перепитав Асура, виявляючи в собі незнайому харизму, очевидно, відбите світло того вогню віри, яким палав пастор О’Ніл. — Час відділяти овечок від цапків, і Господь щедро винагородить тебе, якщо ти допоможеш у цьому.

Вільям Джозеф Сміт подивився на Асуру Махараджа, як на ненормального.

— Чи ти здурів, хлопе?

— Цьогосвітня бо мудрість у Бога глупота, — відповів Асура Махарадж, не повівши й бровою. — Я гадаю, ти б міг підійти до них он там, стати біля сітки і почати дражнити їх. А я би спробував пробратися у їхній фургон. У фургоні є один чоловік, велика шишка, не бос, але вагома фігура. Якщо мені поталанить поговорити з ним, ми зможемо уникнути крові в цей чудовий сонячний день. Що скажеш, брате?

— Мужик, у тебе зовсім поїхав дах. Дай мені спокій, — Вільям Джозеф Сміт відвернувся і пішов у натовп. Там уже з’явилися чоловіки з барабанами. Вони лупили в барабани, горланячи: «Нас дев’яносто дев’ять відсотків!». Молодяві жінки, віком за сорок, які все ще намагалися скидатися на дівчаток, у сміливих убраннях підтанцьовували під ритм барабанів. Багато людей стояло з табличками у руках, на яких були написані анти-корпораційні гасла.

Асура Махарадж подивився, як довготелесий Вільям Джозеф іде до натовпу протестувальників і ще раз оцінив міцний ланцюг із поліцейських і сітки. Біля живої загорожі уже починали збиратися журналісти з телебачення. Вічка камер вишукували яскравих персонажів для кадру на обідні новини, молода жінка у вишневій сукні стояла на вільному від корупції і корпорацій шматку Цукотті-парку, тримаючи у руках мікрофон і давала прямий репортаж із місця подій. Уривки фраз долітали до Асура Махараджа.

— …дедалі збільшується. А зараз ми дізнаємося, що ж думають про свою безстрокову акцію самі учасники протесту, — жінка повернулася до нього і мовила в мікрофон: — Представтесь, будь ласка, як вас звати