Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Я ніколи не бачив людини, менше схожої на тітку Фібі, чи взагалі на будь-яку тітку. Я став у дверях, кліпаючи очима.

— Проходьте, сідайте, не будьте таким переляканим, — сказала вона мені.

Я зачинив за собою двері, пройшов та сів у крісло.

— Пробачте, — сказав я, — річ у тому, що я ніколи не бачив жінки в халаті.

— Це не халат, — відповіла вона, — це те, що я одягаю до сніданку. Емброуз називав це вбранням черниці.

Вона підняла руки й почала заколювати волосся.

— У двадцять чотири роки, — сказала вона, — саме час побачити, як мила простачка, на кшталт вашої тітки Фібі, робить собі зачіску. Ви спантеличені?

Я склав руки на грудях та поклав одну ногу на іншу, і далі не зводив з неї очей.

— Аніскілечки, — відповів я, — скоріше вражений.

Вона розсміялася і тримаючи заколки губами, діставала їх по одній, закручуючи волосся у вузол, який спадав позаду їй на плечі. Їй знадобилося лише кілька секунд, чи так мені здалося.

— Ви щодня так швидко вправляєтеся? — запитав я здивовано.

— Ох, Філіпе, вам ще стільки всього доведеться дізнатися, — сказала вона мені. — Ви ніколи не бачили, як ваша Луїза заколює волосся?

— Ні, й не хотів би, — відповів я поспіхом, згадавши на мить прощальне зауваження Луїзи, коли я був у Пеліні. Кузина Рейчел розсміялася і впустила шпильку мені на коліно.

— Подарунок на пам’ять, — сказала вона. — Покладіть собі під подушку і поспостерігайте за обличчям Сікомба вранці за сніданком.

Вона перейшла від будуару до іншої спальні, навпроти, лишивши двері відчиненими.

— Можете посидіти тут і покричати до мене, доки я одягатимуся, — озвалася вона.

Я крадькома поглянув у маленьке бюро, в пошуках будь-яких знаків листа від мого хрещеного батька, та нічого не знайшов. Мені було цікаво, в чому річ. Може, вона взяла його з собою до спальні. Може, вона нічого мені не сказала, бо вважала це особистою темою, яку слід обговорювати лише з моїм хрещеним батьком. Я на це сподівався.

— Де ви були весь день? — гукнула вона до мене.

— У місті, — відповів я, — мав з деким зустрітися.

Про банк я вирішив не говорити взагалі.

— Темлін із садівниками виявилися справжніми молодцями, — вигукнула вона. — Довелося викинути лише кілька рослин. Ви знаєте, Філіпе, там стільки всього ще треба зробити — на межі лугу слід вирубати мілколісся, прокласти доріжку і цілу ділянку відвести під камелії, щоб менш ніж за двадцять років у вас був весняний сад, подивитися на який приїздитиме весь Корнуол.

— Я знаю, — сказав я, — це планував зробити й Емброуз.

— Така справа вимагає дбайливого планування, — сказала вона, — не можна просто покладатися на випадок чи на Темліна. Він милий, та його знання обмежені. Чому ви самі за це не візьметеся?

— Я надто мало знаю, — сказав я, — та й, у будь-якому разі, це ніколи не належало до кола моїх зацікавлень. У нас на цьому знався Емброуз.

— Має ж бути хтось, хто зможе вам допомогти, — сказала вона. — Можна найняти проектувальника з Лондона, який намалює план.

Я не відповів. Я не хотів проектувальника з Лондона. Я був упевнений, що вона знає набагато більше за якогось там проектувальника.

Тієї миті з’явився Сікомб і зупинився в проході, чекаючи.

— У чому річ, Сікомбе, обід уже готовий? — спитав я.

— Ні, сер, — відповів він. — Посильний містера Кендала, Добсон, прибув із листом для мадам.

Моє серце обірвалося. Клятий чолов’яг, певно, заїхав випити кудись дорогою, тому й спізнився. Тепер доведеться спостерігати, як вона його читатиме. Як же ж, трясця, невчасно. Я чув, як Сікомб постукав у двері й передав їй листа.

— Що ж, гадаю, я краще спущуся донизу і почекаю на вас у бібліотеці, — сказав я.

— Ні, не йдіть, — вигукнула вона, — я вже готова. Можемо йти разом. Ось лист від містера Кендала. Мабуть, він запрошує нас обох до Пеліна.

Сікомб зник далі по коридору. Я стояв і думав, як же хочеться піти слідом за ним. Раптом я відчув тривогу, занервував. Із синьої спальні не було чути ні звуку. Вона, певно, саме читає листа. Здавалося, час завмер. Нарешті вона вийшла і стала в проході, тримаючи в руці відкритого листа. Вона переодяглася до обіду. Мабуть, такою блідою вона здавалася завдяки контрасту шкіри з кольорами жалоби.

— Чим ви займалися? — запитала вона. Голос її звучав інакше. Якось по-дивному натягнуто.

— Займався? Нічим, а в чому річ?

— Не брешіть, Філіпе. Ви цього не вмієте.

Я стояв біля каміна, намагаючись дивитися куди завгодно тільки не в ті проникливі, сповнені осуду очі.

— Ви їздили до Пеліна, — сказала вона, — ви їздили туди сьогодні, щоб зустрітися зі своїм опікуном.

Вона мала рацію. Брехун із мене був нікудишній. Принаймні, перед нею.

— Ну, може й так, — відповів я. — І що, як їздив?

— Ви змусили його написати цього листа, — сказала вона.

— Ні, — відповів я, важко ковтнувши, — нічого подібного. Він написав його з власної ініціативи. Ми мали владнати кілька справ, і так трапилося, що обговорюючи юридичні моменти, ми згадали про…

— І ви сказали йому, що кузина Рейчел запропонувала давати уроки італійської, чи не так? — спитала вона.

Я відчував то холод, то жар, мені було геть не по собі.

— Не зовсім, — відповів я.

— Звісно ж, ви розумієте, що я сказала це жартома? — спитала вона.

Якщо вона дійсно жартувала, подумалося мені, то чому ж зараз так на мене гнівається?

— Ви й гадки не маєте, що наробили, — сказала вона, — через вас я почуваюся геть присоромленою.

Вона підійшла до вікна й зупинилася спиною до мене.

— Якщо вам хотілося мене принизити, — сказала вона, — то, Бог свідок, вам це чудово вдалося.

— Не розумію, — сказав я, — нащо вся ця пиха?

— Пиха?

Вона повернулась і поглянула на мене своїми темними й великими очима, сповненими люті.

— Як ви смієте називати мене пихатою? — вигукнула вона. Я не зводив із неї погляду. Гадаю, я був вражений: як здатен хтось, хто ще хвилину чи дві тому сміявся разом зі мною, так раптово розізлитися. Раптом, на мій превеликий подив, хвилювання минуло. Я підійшов і став поруч із нею.

— Я називатиму вас пихатою, — сказав я. — Ба більше, я називатиму вас до біса пихатою. І приниженим маю вважати себе я, а зовсім не ви. Ви не жартували, коли казали про уроки італійської. Ви відповіли надто швидко як для