Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
— Прибув посильний, — відповіла вона, — і о пів на десяту останнього вересневого ранку я не жінка, я садівниця. У нас із Темліном багато роботи.
Вона здавалася веселою та щасливою, як дитя в очікуванні ласощів.
— Ви збираєтеся підрахувати рослини? — спитав я її.
— Підрахувати? Ні, — відповіла вона, — мені треба перевірити, скільки з них пережили подорож, і які можна одразу ж саджати, а які ні. Темлін сказати напевно не зможе, а я — зможу. З деревами можна не поспішати, з ними я впораюсь у вільний час, а от на кущі я хочу глянути одразу ж.
Я помітив, що вона взяла пару старих грубих рукавиць, які взагалі не в’язалися з її охайністю та мініатюрністю.
— Ви самі порпатиметесь у землі? — запитав я в неї.
— Звісно ж. От побачите, я працюватиму швидше за Темліна і його робітників. Не чекайте на мене аж до самого обіду.
— Та сьогодні по обіді, — заперечив я, — на нас чекатимуть у Ланклі та Кумбі. На фермах поначищають кухні, приготують чай.
— То надішліть повідомлення, відкладіть візит, — сказала вона. — Якщо на мене чекає садівництво, я ні на що не відволікаюся. Бувайте.
Вона помахала мені рукою та вийшла крізь парадні двері на доріжку з гравію.
— Кузино Рейчел? — покликав я її з вікна їдальні.
— Що? — запитала вона через плече.
— Емброуз помилявся, коли казав про жінок, — вигукнув я. — О пів на дев’яту ранку у них вигляд більш ніж чудовий.
— Емброуз говорив не про восьму тридцять, — відповіла вона мені. — Він говорив про шосту тридцять, і не мав на увазі перший поверх.
Сміючись, я повернувся до їдальні і побачив біля себе Сікомба, зі стиснутими устами. Він невдоволено підійшов до буфета і вказав юному Джонові, що слід прибрати зі столу. Цього садівничого дня було зрозуміло одне — моєї допомоги не знадобиться. Я віддав останні розпорядження, наказав сідлати Циганку і вирушив до Пеліна ще до десятої. Мій хрещений батько був удома, в кабінеті, і я без зайвих передмов перейшов до мети свого візиту.
— Тож ви розумієте, — сказав я йому, — щось треба з цим робити, і робити негайно. Бо якщо місіс Пескоу довідається, що місіс Ешлі збирається давати уроки італійської, за двадцять чотири години про це говоритиме все графство.
Мій хрещений батько, як я й очікував, був украй збентежений та засмучений.
— Яка ганьба, — погодився він, — звісно, про це навіть не варто говорити. Ми цього не допустимо. Питання це, звісно, доволі делікатне. Мені знадобиться час, щоб обміркувати, як його краще владнати.
У мене уривався терпець. Я знав, як поважно він ставиться до всього, що пов’язане із законами. Він днями возитиметься з цією справою.
— У нас нема на це часу, — відказав я. — Ви не знаєте моєї кузини Рейчел так добре, як я. Вона може сказати комусь із орендаторів у своїй невимушеній манері: «Знаєте когось, хто хоче вивчати італійську?». І що нам тоді робити? Ба більше, я вже знаю чутки від Сікомба. Всім відомо, що в заповіті про неї ні слова. Все це слід виправити, і терміново.
Він здавався замисленим, покусуючи перо.
— Той італійський радник нічого не говорив про її становище, — сказав він. — Шкода, що я не можу обговорити цю справу з ним. Ми ніяк не можемо дізнатися про її власний дохід, чи що їй дісталося від попереднього шлюбу.
— Гадаю, все пішло на сплату боргів Санґаллетті, — сказав я. — Пам’ятаю, Емброуз згадував про це в листах. Це була одна з причин, чому вони не приїхали додому минулого року, річ була в її фінансовому становищі. Не сумніваюся, через це вона й віллу продала. Мабуть, у неї не лишилося ні копійки. Ми маємо цьому якось зарадити, сьогодні ж.
Мій хрещений батько склав розкидані на столі папери.
— Я дуже радий, Філіпе, — сказав він, роздивляючись мене з-понад своїх окулярів, — що ти змінив свою думку. Перед приїздом твоєї кузини Рейчел я дуже переймався. Ти планував бути неприємно грубим, і взагалі нічого для неї не робити; це викликало б скандал. Принаймні, ти схаменувся.
— Я помилявся, — відрізав я коротко, — забудьмо про це.
— Що ж, гаразд, — відповів він, — я напишу листа місіс Ешлі, а також зв’яжуся з банком. Я поясню їй, і банкові, що ми плануємо вдіяти. Найкращий план — переказувати певну суму їй кожні три місяці на рахунок, який я відкрию для неї в банку. Коли вона переїде до Лондона, чи ще кудись, я надішлю у місцеве відділення банку розпорядження. За шість місяців, коли тобі виповниться двадцять п’ять, ти сам зможеш узятися за цю справу. Тепер, щодо суми, яку виплачуватимемо щотри місяці. Є якісь ідеї?
На мить я замислився, і назвав суму.
— Це щедро, Філіпе, — сказав він, — навіть надто щедро. Їй навряд чи знадобиться стільки грошей. Принаймні, не зараз.
— О, та на Бога, давайте не будемо скупитися, — відповів я. — Оскільки ми вже за це взялися, то давайте зробимо так, як зробив би Емброуз, або не робитимемо взагалі.
— Гм, — пробурмотів він і надряпав кілька цифр на папері.
— У такому разі її має влаштувати така сума, — сказав він. — Вона має залагодити будь-яке розчарування заповітом.
Яким холоднокровним та зосередженим був його розум в усьому, що стосувалося законів. Він виводив пером суми, числа, рахував шилінги й пенси, скільки ми зможемо їй платити. Господи, як же я ненавидів гроші.
— Поспішіть, сер, — відказав я, — і напишіть свого листа. Я візьму його з собою. Я також заїду до банку, щоб передати вашого листа. Тоді кузина Рейчел зможе одразу ж отримати гроші.
— Любий мій хлопчику, місіс Ешлі навряд чи перебуває в настільки складному становищі. Ти кидаєшся з однієї крайності в іншу.
Він зітхнув і поклав перед собою новий лист паперу.
— Вона мала рацію, коли казала, що ти схожий на Емброуза, — сказав він.
Цього разу, коли він писав листа, я стояв поруч, щоб точно знати, що він їй напише. Мого імені він не згадав. Він говорив про маєток. За бажанням маєтку їй буде надано фінансове забезпечення. За рішенням маєтку, виплати будуть відбуватися щотри місяці. Я стежив за ним, наче сокіл.
— Якщо ти не бажаєш, щоб здавалося, що ти до цього причетний, — сказав він мені, — краще не бери листа. Добсонові треба заїхати до вас сьогодні по обіді. Він може завезти листа замість мене. На мою думку, так буде краще.
— Чудово, — сказав я, — а я завезу листа у