Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Я вирівнявся на стільці і пильно на неї поглянув. Вона поправляла волосся перед дзеркалом.

— Одружитися з Луїзою? — спитав я. — Не смішіть. Я не хочу ні з ким одружуватись. І ніяка вона не «моя» Луїза.

— Ох! — сказала моя кузина Рейчел. — А я гадала, ваша. Принаймні таке враження в мене склалося завдяки вашому хрещеному батькові.

Вона сіла в одне з крісел і взялася за своє шитво. В цей момент увійшов юний Джон — запнути завіси, тож я змовчав. Та всередині весь аж кипів від злості. Яке право мав мій хрещений батько робити таке припущення? Я почекав, доки Джон не вийшов.

— Що сказав мій хрещений батько? — запитав я.

— Я дослівно не пам’ятаю, — відповіла вона. — Здається, він уважає це саме собою зрозумілим. Дорогою з церкви, в кареті, він говорив, що його донька приїздила сюди розставити квіти, і що ви виросли в домі без жінки; тож чим скоріше ви одружитеся, чим швидше вас почне доглядати дружина, тим краще. Він сказав, що Луїза дуже добре вас розуміє, як і ви її. Сподіваюся, ви вибачилися за свою неприпустиму поведінку в суботу?

— Так, вибачився, — відповів я, — та, здається, це не мало для неї значення. Я ще ніколи не бачив Луїзу в такому поганому гуморі. До речі, вона вважає вас вродливою. Як і дівчата Пескоу.

— Як утішно.

— А вікарій із ними не згоден.

— Як прикро.

— Та він уважає вас жіночною. Безсумнівно жіночною.

— Цікаво, в чому саме?

— Гадаю, порівняно з місіс Пескоу.

Вона засміялась і відірвала погляд від свого шитва.

— А як би ви визначили це, Філіпе?

— Що саме?

— Різницю в нашій жіночності, моїй та місіс Пескоу?

— О небеса, — вимовив я, вдаривши ногою по стільцю, — я на цьому взагалі не знаюся. Все, що я можу сказати, — це що мені подобається на вас дивитися і не подобається дивитися на місіс Пескоу.

— Яка мила проста відповідь. Дякую, Філіпе.

Те саме я міг би сказати й про її руки. Мені подобалося дивитись і на них. Руки місіс Пескоу нагадували варену шинку.

— А щодо Луїзи, хай там як, це все нісенітниці, — сказав я, — тож прошу, забудьте. Я ніколи не думав про неї як про дружину і не збираюся.

— Нещасна Луїза.

— Просто смішно з боку мого хрещеного батька думати таке.

— Не зовсім. Якщо двоє молодих людей одного віку проводять разом багато часу, якщо їм подобається товариство одне одного, природно, що хтось може подумати про шлюб. Тим паче, вона мила симпатична дівчина, і дуже здібна. Вона стала б вам чудовою дружиною.

— Кузино Рейчел, може, годі вже про це говорити?

Вона знову поглянула на мене й усміхнулася.

— Можете також не говорити і про той нонсенс, про відвідини, — сказав я, — гостювання в будинку вікарія, гостювання в Пеліні. Що не так із цим будинком чи з моїм товариством?

— Поки що все чудово.

— Що ж, тоді…

— Я залишуся доти, доки не набридну Сікомбові.

— Сікомб тут ні до чого, — відповів я, — як і Веллінґтон, чи Темлін, узагалі ніхто. Я тут господар, і вирішувати тільки мені.

— У такому разі буду робити, як мені сказано, — промовила вона. — Це також частина жіночого виховання.

Я підозріло на неї поглянув, чи не засміється, але вона відвела погляд до свого шитва, тож очей не було видно.

— Завтра, — сказав я, — складу список орендарів за старшинством. Тих, які служили сім’ї найдовше, ми відвідаємо першими. Почнемо з Бартона, як і домовлялись у суботу. Щодня будемо виїжджати о другій годині, доки ви не зустрінетесь із кожним, без винятку.

— Добре, Філіпе.

— Вам слід буде написати листа з поясненнями для місіс Пескоу і її дівчат про те, що будете зайняті.

— Зроблю це завтра вранці.

— Коли ми закінчимо відвідувати наших людей, ви проводитимете вдома три дні на тиждень, гадаю, по вівторках, четвергах та п’ятницях, на випадок, якщо хтось вирішить із вами зустрітися.

— А чому саме в ці дні?

— Я чув, як Пескоу та Луїза неодноразово обговорювали ці дні для візитів.

— Зрозуміло. І я сидітиму тут, у вітальні, сама, чи ви будете зі мною, Філіпе?

— Ви сидітимете сама. Вони захочуть зустрітися з вами, не зі мною. Не чоловіче це діло — приймати гостей.

— А якщо мене запросять на обід, я можу погодитися?

— Вас не запросять. У вас траур. Якщо треба буде з кимось зустрітися, ми приймемо гостей тут. Та не більше двох пар за раз.

— Це такий етикет у цій частині світу? — запитала вона.

— Та де там, — відповів я їй. — Ми з Емброузом ніколи не переймались етикетом. Він у нас був свій власний.

Я бачив, як вона схилила голову над своєю роботою, і засумнівався, чи не приховувала вона таким чином сміх, та сказати точно, чи сміється вона, я не міг. Я не намагався її розсмішити.

— Гадаю, — сказала вона за мить, — ви не захочете скласти для мене коротенький список правил? Код поведінки? Я могла б вивчати його, очікуючи на гостей. Буде дуже прикро, якщо я вчиню якийсь faux pas[6] перед вашими людьми, чим накличу на себе ганьбу.

— Можете казати все, що заманеться, кому заманеться, — сказав я. — Я лише прошу вас залишатися тут, у вітальні. Не дозволяйте нікому заходити до бібліотеки за жодних обставин.

— Чому? Що відбуватиметься в бібліотеці?

— Там сидітиму я, закинувши ноги на камінну дошку.

— По вівторках, четвергах та п’ятницях також?

— Не по четвергах. По четвергах я їду в місто, в банк.

Вона піднесла кілька мотків шовку ближче до свічок, щоб розгледіти колір, а потім склала їх і загорнула в шитво. Саме ж шитво скрутила у вузол і відклала.

Я поглянув на годинник. Було ще рано. Вона зібралася так швидко повернутися до себе нагору? Я відчував розчарування.

— А коли місцеві закінчать свої візити, — спитала вона, — що тоді?

— Що ж, тоді ви зобов’язані будете повернути їм візити, кожному. Я накажу подавати карету щодня о другій. Хоча, перепрошую. Не щодня. А кожного вівторка, четверга та п’ятниці.

— І я їздитиму сама?

— Сама.

— А що я маю робити по понеділках та середах?

— По понеділках та середах, дайте подумати… — я намагався швиденько щось вигадати, та винахідливість мене підвела.

— Ви, взагалі, малюєте чи співаєте? Як панянки Пескоу? Щопонеділка можете практикуватись у співі, а щосереди малювати.

— Я не співаю й не малюю, — сказала моя кузина Рейчел, — і боюся, ваш план на дозвілля видається мені цілковито незручним. Якщо,