Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

— Літак. Що розбився. У Франції, — розсерджено повторив Анатолій Рева, шматками випльовуючи окремі слова.

— Так, так, розумію, Анатолію Захаровичу, — Діана несвідомо кивала головою, наче президент ДП «Аронов» міг бачити її. А тоді швидко задерла ногу Данила Геннадійовича, щоб знову переконатись: в горшку сухо — жодної краплинки вологи.

— Це «ААРОН 44».

На одну коротку мить та частина свідомості, що відповідала за спілкування з шефом, вибухоподібно розширилась, заповнивши всю голову, і Діана забула про сина.

— Що?!

— Це наш літак. І якщо ти стежила за тим, як ідуть справи в АНТК, — «…у чому я дуже сумніваюся…» — то, мабуть, знаєш, що це один із перших літаків, переданих нами французам.

— Господи…

Сюжет по «5-му» закінчився. Діана похапцем перемикала канали, шукаючи який-небудь інший випуск новин. Нарешті надибала щось російське, здається, «Вести» на «РТР», де якраз йшлося про авіакатастрофу «ААРОНа 44», — не найкращий варіант у сенсі достовірності інформації, проте вишукувати щось ліпше не було часу.

— «Франс Континенталь» розпочала комерційну експлуатацію позавчора, — сказав Рева.

— Це літак мого батька, — Діана стояла як оглушена. Редактори новин на каналі «РТР» розмістили під картинкою трохи більше тексту: «В катастрофе украинского самолета погибло 49 человек». — Жахливо… Боже, як це жахливо… — вона почувалась так, наче сто років назад забула, як дихати.

— Так, цей лайнер проектував твій тато, — Рева тактовно помовчав. — Зараз ситуація непевна, контракт тримається на шмарклях, подальше постачання під загрозою зриву, а тому я хочу попросити тебе вийти на роботу раніше. Ти брала активну участь у просуванні літака до початку серійного виробництва, крім того, ти знаєш французьку. Ти зараз потрібна нам, Діано.

— Так… звісно… я вас розумію, — жінці було надто зле, щоб вона могла думати про те, що насправді вона має вельми опосередкований стосунок до літака «ААРОН 44» і що в АНТК ім. Аронова є чимало інших працівників, значно більш потрібних за таких обставин. — Коли?

— Сьогодні, — категорично пальнув Рева. — Зараз восьма-десять. Чекаю тебе в офісі о десятій-нуль-нуль. Я збираю велику нараду, пов’язану з катастрофою. Встигнеш?

Діану пробрало морозом. Як сьогодні? Вона збиралась до перукаря в суботу, а потім — у солярій, щоб хоч трохи привести себе до ладу перед виходом на роботу. Хоча це дурниці! Основне питання — куди подіти малих?! І як бути з дитячим садком? Панічні бульбашки заворушились у шлунку і потекли вгору по тілу. Даню й Артема можна завезти до мами, але Діана знала, що та нізащо не погодиться сидіти з ними цілий день. Сестер чи братів вона не мала. Лишався єдиний варіант — Гена. Жінка скреготнула зубами. Звісно, Діана сподівалась, що раніше чи пізніше вони з чоловіком помиряться, але точно не думала, що їй доведеться дзвонити першій. Той нікчема, напевно, сприйме розповідь про екстрений виклик на роботу за відмазку і тиждень після того роздуватиме щоки від почуття власної незамінності. Чорт.

Чорт!

ЧОРТ!!

Несподівано її увагу привернув дзюркотливий звук, що линув із-під ніг. Діана згадала про сина, який досі сидів на горщику. Опустила погляд і сфокусувалася на малюкові. Дзюркіт посилився, а Даня посміхався так, наче йому щойно вручили Нобелівську премію, і він став наймолодшим лауреатом за весь час функціонування нобелівського комітету.

Жінка нахилилась, акуратно посунула вбік ніжку малого і не повірила власним очам.

Попісяв!

О боги всемогутні…

(Бінґо!!! Армстронґ, що вперше ступає на поверхню місяця!)

(Колумб, який бачить перший острів на Заході!)

(Ньютон, що виводить останню риску в законі всесвітнього тяжіння!)

…Даня попісяв у горщик!

Умить усе помінялося. Свідомість перемкнулась на Даньку.

— Молодець! — жінка ледь стрималася, щоб не заплескати в долоні.

— Я молодець? — сконфужено перепитав Анатолій Захарович, повертаючи щасливу маму до реальності.

— Ні, ні, це не ви, ви не молодець. Тобто… ой!.. ви молодець, ви великий молодець, але то я не до вас зверталася, вибачте. Будь ласка, пробачте, — ще трохи — і Діана готова була розплакатись. — Просто… ви так несподівано зателефонували.

У цей час на іншому кінці дроту Анатолій Захарович Рева міркував про те, чому в безмежно обдарованих батьків діти виходять безмежно безмозкими. Схоже, це фундаментальний закон природи, один із наслідків закону збереження енергії: кількість мозкової речовини в родині є константною чи щось таке. Його діти також були цьому підтвердженням.

— Діано, якщо ти відмовляєшся, то так і скажи, — сталевим голосом відчеканив Рева, — але…

Вона не стала слухати, що прозвучить за тим «але».

— Я буду в залі для нарад рівно о десятій годині. Можете на мене розраховувати, — хапнувши повітря, вона додала: — Я зроблю все, що потрібно. Все, що від мене залежить. Я надзвичайно вдячна вам за наданий шанс, — і попри те, що завершальна фраза вийшла аж надто підлабузницькою, Анатолій Захарович лишився задоволеним.

— Чарівно. Тоді до зустрічі! І про всяк випадок прихопи із собою закордонний паспорт.

Розмова завершилася.

Діана поклала трубку на місце, допомогла Даньці натягнути колготи і роззирнулась по кімнаті, відчуваючи, як щось дуже схоже на переполох, розтікається тілом. За якихось п’ять хвилини, поки тривала розмова, ситуація зі стабільної життєво-напруженої різко змінилася на критичну. Вона не зібрана, діти не нагодовані, залишити їх нема на кого! У животі огидно залоскотало. «Так, без паніки, я все зроблю, все встигну, я… Блі-і-ін! Що робити?! А-а-а!»

Вона кинулась до сковорідки, на якій мала смажити яєчню для Артема. Озирнулась на годинник, зрозуміла, що не встигне. Метнулась до столу, замотала прозорою плівкою тарілку з котлетами і засунула її, ще гарячу, у холодильник. Тоді зупинилась, вчепившись пальцями в край столу. «Стоп! Потрібен план. Треба все спланувати!» — Діана кілька разів повільно видихнула, заспокоюючи лихоманкове поколювання в грудях і животі.

План.

Потрібен чіткий план!

Перше — зателефонувати Гені. Запросити його сюди? Ні-і, у жодному разі! Він розцінить запрошення на квартиру, як ознаку остаточного примирення, а цього допустити не можна. Потім хрін того козла випхаєш. Отже, передусім треба набрати Гену і домовитись про те, щоб до вечора залишити малих у нього. Чудово!

Друге — зібрати Даньку й Артема.

Третє — зібратися самій. Помити голову? Не встигне. Прийняти душ, зробити такий-сякий make-up, відшукати чистий і, бажано, попрасований одяг.

Ні, не так! Діана спинилась посеред кімнати, дивлячись на Артема, що сидів за столом і вимальовував сюрреалістичні картинки.