Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук
Гена був письменником. Точніше, Гена думав, що він письменник. Молодий чоловік мріяв жити з гонорарів, але, попри те, що його мрія була величезною, немов намібійський слон-самець, на підсвідомому рівні розумів, що до справжнього письменника йому як до неба рачки, бо письменник — це той, кого, по-перше, публікують, а по-друге, читають. Щоправда, Гена не заслуговував називатись письменником не через те, що його не публікували. Гена не був письменником, бо дуже багато часу не писав.
Колись Геч справді був непоганим поетом. Власне, вони з Діаною познайомились саме завдяки віршам: шість чи сім років тому на читаннях у кав’ярні «Купідон», що на Прорізній, неподалік Хрещатика, де хлопець виступав разом з іншими безвусими поетами. Вірші, правда, були хорошими, та й Гена, підігрітий дешевим коньяком, прочитав їх так, що офіціантки в сусідній залі шморгали носами. Діана не могла відвести очі від худорлявого хлопчини з непропорційними, по-дівочому великими, карими очима і баламутним солом’яним волоссям, що почасти ховало відстовбурчені вуха, а після виступу, піддавшись пориву й подолавши невпевненість, підійшла до нього.
Ще до одруження Гена видав друком дві поетичні збірки — «Кейруан»[64] та «Інфрачервоний», — добре сприйняті і критиками, і публікою. Після народження Артема він продовжував писати вірші, але не виступав, а відтак — його не друкували. Крім того, Гена усвідомив, що заробити на життя поезією напрочуд важко. Для того щоб отримати можливість жити на гонорари, він повинен був узятися за прозу, написати роман, який миттю привернув би до нього увагу і примусив би сприймати його всерйоз. Пошуки ідей, сюжетів та образів почалися давно, але до сьогодні чоловік не мав у голові чіткої картинки того, що хоче написати. І що більше Гена думав про це, то більшою виглядала прірва між тим, що він хоче створити, і зробленим. Тодішні друзі заспокоювали Геча, що, мовляв, чувак, розслаб батони: ти ще знайдеш себе. Та навіть на той час Гена розумів, що себе не знаходять — себе створюють. А із цим якраз були проблеми.
Геннадій сповз із ліжка і сів за ноутбук. Запустив текстовий редактор Word, відкрив файл «Дегенерація 2000.doc» і втелющився в аркуш з обірваними реченнями, що мали зростись у цеглинки абзаців, з яких вибудується бестселер. Колись. Можливо. Текст було почато у вересні 2010-го, відтоді файл розрісся до 110 сторінок і містив майже 45 тисяч слів. Проте, щиро кажучи, весь обсяг тексту створював лише видимість створеного, фантом роману, бо цілісної історії в Геча не було. «Дегенерація 2000.doc» складалася із придуманих у різний час, незакінчених і не пов’язаних одна з одною оповідок. Прововтузившись на стільчику зо дві хвилини й так нічого й не написавши, Гена згорнув файл (не закрив, а саме згорнув — так спокійніше, адже виникає стійка ілюзія можливості миттєво повернутись до роботи; хоча в глибині душі Гена розумів, що не можна повернутися до того, чого насправді не починав) і занурився в Інтернет… Від цього моменту бідолаха бачив свій день наперед з точністю до секунди. Чоловік тямив, що мусить писати, у голові, немов зачумлені джмелі, метались уривки думок, причому, як здавалося, непоганих думок, та щойно Гена випростував пальці над клавіатурою, як мозок опинявся у вакуумі, думки зотлівали, а голова починала притишено гудіти, наче порожня дерев’яна бочка. Він пригадував, що збирався писати щось про долю, про «двійку» на початку життя, глипав на білий екран і не міг витиснути із себе жодного слова. Зазвичай Гена сидів над відкритим текстовим файлом годину, а то й дві, проте сьогодні мав поважну причину, щоб не писати і, відповідно, не мордуватися над рукописом півтори години: похмілля, що темною хмарою насувалося з-за горизонту. Гена не був дурнем, він добре розумів, що бовтання в багнюці мережі пожирає час, відсуваючи в попелястий туман усі його мрії; чого він не розумів, так це того, що кожного дня затрачає колосальну кількість енергії, шукаючи нову відмовку, щоб не писати. І в цьому нерозумінні крилася реальна небезпека. Сьогодні — похмілля, вчора він провалявся півдня в ліжку через «сонну» погоду, позавчора — затримався, скуповуючись на ринку, за день до того, здається, була середа — ігровий день Ліги чемпіонів (а скажіть: хіба хтось працює в день Великого футболу?..) і т. д., і т. п. Геннадій настільки звик прикривати сторонніми факторами брак дисципліни й дрімучі лінощі, що просто не зауважував цього. Що кращою, багатослівнішою виходила відмовка, то ліпше почувався сам Гена. Чоловік не замислювався над тим, що суть будь-яких відмовок полягає в тому, щоб відволікти увагу від себе і привернути її до чогось іншого. Замість писати, добиваючись визнання, він гаяв час, шукаючи співчуття невідомо в кого.
Копирсаючись мізинцем у вусі, Гена запустив Facebook, ВКонтакті та Twitter, після чого (дуже неохоче, ледь не кривлячись) відкрив вкладку з профілем на Однокласниках. З невідомих причин саме наявність акаунту на Однокласниках наштовхувала Гену на думку про жіночність і кволість свого характеру. Через профілі у Facebook, ВКонтакті, Twitter’і, а також блог у Живому Журналі таких думок чомусь не виникало. Відомо ж: справжні мужики «сидять» винятково у Facebook. Ну, максимум — у ВКонтакті, але там лише під псевдонімом. А Гена собі на сором мав цілковито заповнений профіль на оранжево-квітчастому російському сайті для дівиць і домогосподарок, чий IQ лише за певними (не життєво важливими) параметрами вищий за IQ молюсків, і, що вже зовсім кепсько, — Однокласники йому подобались. Там зареєструвались більшість дівчат, які відвідували поетичні вечори в далекі романтичні часи, коли Гена ще не був одруженим, коли для того, щоб затягти фанатку до ліжка, було достатньо підморгнути їй зі сцени, а потім підписати збірку словами «Найчарівнішій у світі», «Завжди лишайся такою ж прекрасною» чи щось таке. Дівчата, підписані на купу розважальних груп, засмічували Генину стрічку новин ванільно-дебільними повідомленнями на кшталт «З мужчиною має бути добре — погано я й сама зможу жити!!!», «Був час, коли я хотіла заміж, а тепер я порозумнішала і просто хочу до моря!!!», «Якби комарі пили не кров, а жир — ціни б їм не було!!!» тощо з відповідними змісту дурнуватими картинками й обов’язковими трьома знаками оклику
