Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман
Ривком несамовитим, крізь зуби зціплені гарчу, склянку ледь знаходжу і з такою силою розбиваю об підлогу, щойно схоплююся, що й сама ціпенію.
— Досить!!
Не може це бути його дружиною. Не може така жінка бути поруч з ним. Не може, бо тоді це світ — морок чорний, а не я сліпа. Тоді все темне, все гидке, а моя особиста темрява — то найбільше спасіння, яке життя подарувало. Зцілило, зір відібравши, щоб не бачила людей таких, щоб у вічі їм не дивилася, щоб ніколи не запам'ятала облич і вискалів потвор у людській подобі.
На повні груди вдихаючи, холодна вода мною стікає, як мана про вину мою.
Таким не винен ніхто. Це вони всіх звинувачують.
— Я чесно хотіла почути вас, — не знаю чому, та щиро і впевнено кажу: — Розібратися і зрозуміти, відчути, який біль вам заподіяла, бо не знала… Я не знала і гадки про вас не мала…
Регоче. Хвилею їдких парфумів той регіт долинає до мене надто гучно, щоб почути, як підходить стрімко, як здіймається повітря хвиля потужна, і як ціпенію від гарчання басовитого, від голосу коханого, від аромату, яким зносить назад у теплу темряву:
— Не смій торкатися її!!
