Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман
— А ти що думав? Га?! — гарчить. — Думав, будеш трахати малолітню шалаву, яка своїм каліцтвом тебе до себе прив’язала?! Думав, я змирюся з цим, після того, як ти штовхнув мене до Яна? Сам! Своєю зацикленістю на смерті Саші! — словами ріже, до нутра ріже, до м’яса голого, тому і хапаю за обличчя, та її не спинити: — Це ти, коханий, ще й збоченець. Хтивий, — плює отрутою так глибоко, що та до кісток проїдає, — збочений псих, який, через втрату, замінив любов до нашої померлої дитини на перетрах зі шмаркачкою! Що?! Як тобі таке, Максим? Ти хоч усвідомлюєш, хто ти, і чим сам хворий?
Ноги свинцем до підлоги прибиває, поки захлинаюся болотом слів людини, яку дійсно колись кохав.
Щиро, сильно, до нестями кохав жінку, яка здатна припустити такий дикий і огидний бруд.
— З цього дня… Ти мертва для мене… — голосу не чуючи, в прострації повній, обходжу її, а вона за руку тягне назад, а тим звіра на волю вириває.
Грубо, рвучко сіпаю нею і замахуюся, щоб дати ляпаса, бо не усвідомлюю ні себе, ні простору, лише бридкий тлін втраченого життя за плечима. В останній момент, перед самим ударом, до зубного болю і скреготу щелепи стискаю, як руку в кулак перед її щокою.
— Стули писок! Стули, бо ти перейшла межу за якою тебе вже не можна вважати жінкою, Надія! До сина йди! Живи, хоч для нього, хоч для когось крім себе, і затям — ти мрець для мене! Не смій і слова казати… — впритул стаю і низьким гарчанням, щоб тремтіла і щоб усвідомила врешті решт. — Не смій і слова казати про Софію! Я й сам здогадуюся, від кого дізналася, тож кажу прямо — я кохаю її. Тому попереджаю про наслідки твого обману. Якщо не зупинишся, втратиш все, що я залишив тобі після розлучення. Повір, тебе не врятує навіть Ян, який вже зрозумів хто ти!
Поки я був сліпим…
Залишаючи її, ще довго чую верески її матері в спину, але незважаю ні на що, крім слів гидких, які так і засіли в голові, так і точать, так і гризуть зсередини пританням: “А що як вона права, і я псих клятий? Що як правда це, бо ж тільки поруч із Софією зникають панічні атаки, біль вщухає і забувається Сашка?”
Очі здіймаючи до снігопаду останнього, до снігопаду мокрого, важкого і сирого, все ж усвідомлюю єдине, коли оглядаю дім Софії.
Навіть пішки, навіть у тумані, ноги самі ведуть до тебе, Маленька.
