Ти будеш моєю - Еммі Берн

Амелія 

Все відбувається дуже швидко, Крук замахнуться, а Стас одним ударом у шию валить його на підлогу. Я навіть злякались толком не встигла як все закінчилось.

Стас взяв мене за руку, й ми мовчки швидко пішли далі. Підійшовши до дверей ми потрапили наче у другий будинок. Більше не було довгих однакових коридорів. Це був звичайнісінький будинок, з великими вікнами, та дуже високими стелями. Від цієї краси, я на секунду зупинилась і почала все розглядати. Ми знаходились у велетенській вітальні, на стінах красиві картини відомих художників. В одному боці був обідній стіл з красивими кріслами, а з іншого зона відпочинку з шкіряним диваном та величезною плазмою на стіні. Далі ми зайшли на трішки меншу кухню, але й вона вражала своїми розмірами, та сучасним наповненням. Тут усе в біло синіх тонах, за столом вже сиділи деякі чоловіки, а жінки я так розумію прислуга, тому що були одягнені в однакову уніформу накривали на стіл.

Всі перевели на нас свій погляд, Стас підштовхнув мене йти до столу, а сам жестом закликав одного із чоловіків.

— Добрий день - вирішила перша привітатись.

— Добрий, присідай біля нас. - я тільки посміхнулась, але сідати якось страшно без Стаса.

— Я краще зачекаю на Стаса - ну не буду ж мовчки стояти, потрібно назвати причину.

— Ми не кусаємось, плюс вони можуть довго розмовляти - щоб не образити нікого вирішую присісти на вільне місце.

— Ну от, так набагато краще. А зараз їж, а то ми на тебе чекали - як же соромно мені стало, щоки миттєво спалахнули згадуючи нашу суперечку.

— Вибачте - все що я могла із себе видавити, чоловіки тільки посміялися.

Далі ми їли мовчки, для себе я обрала кашу, чомусь захотілось чогось легкого. Стаса справді довго не було, ми вже всі встигли пообідати, і за столом залишилась тільки я. Йти самій кудись більше не хотілось, а то знову заблукаю. Тому починаю допомагати прибрати посуд, а то сидіти та спостерігати за цим мені якось ніяково.

— Пані прошу, ми все зробимо самі. А ви краще йдіть відпочиньте. - мило посміхаюсь, на їх слова і йду геть.

Вітальня просто казково красива, одразу видно що це просто неймовірно дорогий будинок. Мені хотілось вийти на вулицю, та одній якось страшно, тому я просто стояла біля вікна і спостерігала як по території ходять охоронці. В далині було чути гавкіт собак, цікаво б було на них подивитися. Я настільки занурилася у спостереження, що не помітила як до мене підійшов Стас.

— Хочеш прогулятись? - я зраділа цьому питанню, та змогла приховати радості. Тому широко посміхаючись, я закивала у знак згоди.

— Підемо до собак ? - я мов дитина заплескала в долоні.

— Можемо, тільки не довго. - та мені хоча б на пару хвилин вийти, подихати свіжим повітрям. Подивись на небо, відчути як мене торкається теплий вітер.

— Тобі привезли одяг та взуття, тому якщо хочеш можеш переодягнутися.- не хочу на це витрачати час, тому тільки взуваю кросівки і ми йдемо на вулицю.

Територія тут справді велика, будинок виявляється триповерховий. Тут багато камер та охорони, але я не замітила всіх тих лабіринтів якими ми ходили.

— Будинок на вигляд значно менший, а де ж ті всі коридори ?

— Під землею попелюшко - Стас знову посміхається, а я розумію що з кожним разом його посмішка приносить мені все більше задоволення.

— Хто ми одне одному ? - ставлю питання яке мене хвилює. Хто я йому ?

— Ти моя, але у такого як я не може бути сім'ї. - мені ця відповідь не сподобалась, значить я його, але сім'єю не стану. Тоді для чого взагалі щось починати, напевно мої емоції знову легко читались на моєму обличчі.

Тому Стас зупинився, заглянув у мої очі та поцілував мене. Так ніжно в легко, ніби заспокоюючи мене, на секунду це дійсно помогло. Мені стало так добре і затишно, але думка що для нього це все не серйозно зупиняє мене. Тому я перша розриваю поцілунок, мені настільки зараз боляче що на очах появляються сльози.

— Я думала, я просто ідіотка Стасе. Адже я справді повірила, що щось значу для тебе. - я не могла дивитися у його очі, не могла, бо розуміла що знову потону у них.

Стас різким рухом притягнув мене до себе, та міцно обійняв мене. Але мені хотілося слів, чути що я потрібна йому як дівчина. Я не обіймала його у відповідь, мене душила образа, я як наївне дівчисько кидалася у вир почуттів та пристрасті, але для нього це нічого не значило. Не настільки щоб я змогла у майбутньому стати його сім'єю.

— У мене зараз стільки проблем, що думати про сім'ю я не можу. Але ти дуже важлива для мене чуєш. Все що зараз із нами відбувається по моїй провині, я не хотів тебе втягувати, але втягнув по повній програмі. Я поводитися стосовно тебе жахливо, але зараз я дуже шкодую. Амелія ти моя, а це значить що ти єдина хто мені потрібний. Тільки зараз, щоб у нас був з тобою шанс почати все спочатку, мені потрібно закінчити ту війну яку проти мене почали. - я уважно слухала, та розуміла що з одного боку Стас правий, щоб у нас був шанс потрібно нарешті це закінчити. І те що йому соромно за свою поведінку, справді показувало що йому не все одно на мене.

Тому я вирішила почекати, дати ще один шанс. Повірити ще один раз. Можливо я знову роблю дурість, та життя призначене для того, щоб ми помилялись, і якщо це знову буде велика помилка, то хоч я буду зараз трішки щаслива. Адже мені так добре, в його обіймах.

Ми ще трохи погуляли, розмовляли на різні теми. Більше не зачіпаючи тем почуттів та його проблем. Собаки виявились німецькими вівчарками, дуже красивими та розумними. Стас знову вів мене тими довгими коридорами в нашу кімнату, а сам пішов по своїх справах.

Щоб не нудьгувати, я читала книги, прибирала, знову читала. Стас прийшов тільки вночі, ми знову цілувались насолоджуючись одне одним.

Так минув цілий тиждень, зранку ми разом ходили на перев'язки, наші рани поступово загоювались, потім сніданок. Після якого Стас йшов у кабінет і вони там щось обговорювали, мені ж можна виходити на вулицю на пару хвилин. Тому що дня я проходила по території, годувала собак різними смаколиками, і що дня вони до мене краще ставились. Далі я то дивилась телевізор, але в більшості випадків просто читала, тут доволі багато цікавих книг. Що ночі Стас рахував дні, коли мені знімуть пов'язку, адже дуже переживав, щоб мені не було боляче. Мене це тільки тішило, адже це означало, що у нього дійсно є почуття. Вечорами, ми багато розмовляли про дитинство, юність. У Стаса багато веселих історій, але сумних теж вистачало. Виявляється після дитячої колонії він потрапив у дитбудинок, де до дітей у вихователів не було ніякого діла. Там він і навчився так добре битись, тому що потрібно було захищати себе і слабших від забіяк. Так захищаючи одного хлопчика яким виявися Костя він знайшов собі вірного друга, я бачила як йому насправді сумно через це. І я помітила що Стас більше не приховував від мене емоцій, я бачила коли він злився, сумував, але найбільше мені подобалася його посмішка і те тепло з яким він на мене дивився. Що вечора моє серце тріпотіло від хвилювання, я встигала скучити за весь день. Розумію що закохуюсь в нього, мені з кожним днем все важче його чекати.