Темрява на світанку - Джон Гендс

із серйозними обличчями в одностроях захисного кольору. То були командири Української Повстанської Армії, яких українська еміграція вважала бійцями за .свободу проти окупаційної Радянської Армії, а радянські підручники історії таврували як нацистських колабораціоністів і зрадників.

– Українська Повстанська Армія? – перепитав Степаняк. – Це ж несерйозно.

3

У темряві хтось тихо балакав. Прийшовши до пам’яти, генерал Марченков не мав уявлення, скільки годин чи днів уже лежить у цій затхлій, чорній норі. Боліла спина. Ноги були зв’язані, а спутані за спиною руки – ще й коротко припнуті мотузкою до гарячої металевої труби, в якій увесь час булькало. Від голоду та спраги генерал ослаб, од удару прикладом боліла голова, а чорна порожнеча навколо здавалася страшнішою за будь-що пережите досі. Глибоко, повільно дихаючи, він намагався вгамувати биття серця.

Скрегіт ключа в замку різонув йому слух, сліпуче світло змусило на мить заплющити очі, та Марченков устиг упізнати чоловіка, що з’явивсь у прямокутнику відчинених дверей. Він бачив його лише один раз, але в пам’яті закарбувалася кожна дрібниця, від куполоподібної лисої голови з рудим волоссям над вухами та на потилиці до римського носа й роздвоєного підборіддя, що виступало на худому обличчі. Але авдиторію під час лекції в Академії Генерального штабу, невдовзі після спроби державного перевороту 1991 року, більш за все приковували пильний погляд його сірих очей та глибокий, упевнений голос. Старші офіцери, важко орієнтуючись у морі підозрілої вірности та свого непевного майбутнього, ловили кожне його слово, в той час як він, висміюючи змовників, гаряче обстоював героїчні традиції Радянської Армії, надійного щита Вітчизни. По закінченні лекції офіцери, багато з яких мали звання вище, ніж було в нього, звелися на ноги й стоячи аплодували йому добрих десять хвилин.

У підвалі ввімкнули світло. Маленька лампочка криво висіла на погнутому шнурі. Низеньке приміщення було занедбане, гули металеві труби з вентилями, на всьому лежав товстий шар пилу. Слідом за чоловіком у темно-синій, з підкладкою, лижній куртці та чорних штанях до кімнати ввійшло ще п’ятеро чи шестеро. Серед них Марченков побачив тих трьох, що його захопили. Скількох іще офіцерів викрали терористи?

– Полковнику Красін, ці нікчеми образили вас? – хриплим голосом запитав Марченков.

Красін не відповів. Двоє озброєних вояків витягли й поставили під лампочкою хиткий дерев’яний стіл. Плетена Шапочка підсунув три стільці до довгого боку столу й четвертий – до короткого.

– Чого б це вони мене образили? – на похмурому обличчі Красіна, відкривши чудові білі зуби, з’явилась усмішка.

Почекавши поки Красін сяде посередині, чоловіки в цивільному сіли теж.

Намагаючись уторопати що до чого, Марченков запитав:

– Ви перекинулися до цієї української терористичної групи?

– Навпаки, – відповів Красін, – це ви, звинувачений у зраді Радянського Союзу, опинилися перед трибуналом.

Один з охоронців зняв з плеча свого «Калашникова», вийняв пристебнутий багнет, нахилився й перерізав вірьовку, якою Марченков був прив’язаний до труби, а потім ту, якою були зв’язані його ноги.

– Станьте перед трибуналом! – гаркнув Плетена Шапочка.

Марченков насилу звівся на ноги. Охоронець підштовхнув його до світла. Тінь генерала впала на тих, що мостилися по той бік столу. Праворуч від Красіна сидів чоловік із широким слов’янським обличчям і чорними козацькими вусами, ліворуч – лисіючий, з нерозвиненою щелепою та двома великими гузками на щоці, а збоку – Лисяче Обличчя в окулярах у сталевій оправі. Лише Красін і чоловік із слов’янським обличчям відповіли на погляд Марченкова.

– Хто ці люди? – запитав Марченков у Красіна.

– Члени військового трибуналу. Прізвища не мають значення.

– Який у біса військовий трибунал? Де ми? Де старші офіцери? Де обвинувальний висновок? Де мій захисник?

– Незвичайні часи вимагають незвичайних заходів, – рівним голосом відказав Красін. – Читайте обвинувальний висновок.

Лисяче Обличчя читав з теки, що лежала перед ним:

– «Марченков Олексію Федоровичу, генерал-майоре, командире 25-ї мотострілецької дивізії. Ви звинувачуєтеся в тому, що:

по-перше, не виконали наказу з поміткою «Цілком таємно» й не передали майору Стенісу з охоронного підрозділу вісімнадцять «точок» і дванадцять ракет Р-17 для транспортування їх до Курська в розпорядження командира 4-ї гвардійської танкової дивізії генерала Колінька».

Згідно з угодою між урядами Союзу Незалежних Держав про розміщення тактичного ядерного озброєння колишньої Радянської Армії, ядерні боєголовки, що перебували в розпорядженні Марченкова, були відвантажені для демонтажу до Арзамаса-16, але ракети, призначені нести звичайні або хімічні боєголовки, мали залишитися на озброєнні Української армії.

Марченков підозрював, що таємний наказ передати ракети через кордон російській дивізії був виданий місцевим командуванням без узгодження з Москвою, проте Красін був з Генерального штабу.

– Чому ви не виконали наказу, генерале? – запитав Красін, глянувши на охоронців з «калашниковими».

– Вам дуже добре відомо, – відповів Марченков. – Це суперечило угоді між Україною та Росією, що була ратифікована обома парламентами.

– До біса парламенти, – гаркнув Слов’янське Обличчя. – Політики видають закони, яких ніхто не виконує, в той час як націю дедалі більше захоплює анархія.

Скільки разів Марченков чув подібне від своїх власних офіцерів? Але зараз була не дискусія в казармі: на карту поставлене його життя. Ставши якомога пряміше, він сказав:

– Полковнику Красін, будь ласка, поінформуйте вашого колегу, що, бажає він того чи ні, зараз у нас демократія.

Лиса маківка Красіна блиснула в світлі єдиної лампочки, коли він, піднявши голову, пильно глянув на Марченкова.

– Демократія! Отже, в нас має бути так, як на Заході. А що ця західна демократія дала нашій країні? Я скажу вам, що вона дала, генерале. Дала багатство злочинцям та спекулянтам, безробіття й голод – простим людям і приниження – збройним силам.

– Ви говорите, як говорили путчисти в 1991 році, – кинув Марченков. – Чому ви не пристали до них?

Красін заговорив, наче до неслухняної дитини:

– Генерале Марченков, ви мене розчаровуєте. Гадаєте, я міг підтримати компанію п’яниць, некомпетентних комуністів? Вони не тільки були нездатні відновити порядок і