Темрява на світанку - Джон Гендс

– В цьому винні комуністи.

– Генрі каже, ніби тільки колишні комуністи знають, як робити справи.

– В цьому винні росіяни.

Її груди заколивалися від сміху.

– Всі ви однакові. Генрі каже, українці лише говорять і нічого не роблять.

– Правда? – Степаняк ковзнув під пухову ковдру.

Жінка звела докупи свої коліна і притиснула їх до підборіддя.

– Я сказала: вставай!

Висунувши з-під ковдри голову й перевернувшись горілиць, він дивився на кришталеву люстру, що звисала зі стелі, прикрашеної дуже складним ліпленням. У Степаняковому житті це була перша спальня, освітлена люстрою. В свої тридцять п’ять Степаняк відчував, що досягає розквіту. Хоча роки на Заході й додали кілька фунтів його пружкому м’язистому тілу, зате пом’якшили різьблені слов’янські риси обличчя, яке жінкам видавалося привабливим. Ці роки також навчили його, як зробити, аби жінка сміялася й відчувала, що вона чогось варта.

– Якби ти була Генрі, – повернув до неї голову Тарас, – ти б порадила банкові робити туди інвестиції?

– Але ж я не Генрі.

– Різницю я відчуваю, – підтягтись і лизнувши її пипку, сказав Тарас.

Жінка хихикнула.

– А він?

– Що – він?

– Він порадить банкові вкласти гроші в Україну?

– Генрі вважає, – стенула жінка плечима, – що великий потенціал мають сільське господарство й розробка мінеральних запасів у Східній Україні, але перш ніж вкладати великі гроші, банк хоче бути певним у стабільності цього регіону. – Вона провела пальцем по його обличчі від перенісся до губів. – Те, що вважає Генрі, – завжди надзвичайно нудне.

– Я маю ліки від нудьги.

– Тарасе, я серйозно: вставай!

Він скотився з ліжка й порачкував по підлозі, збираючи свій одяг. Цікаво, чи вона просто бажала втекти від нудьги, чи її приваблював сам факт зради. Він уліз у свої строкаті боксерські труси.

– Ти коли-небудь відчувала себе винною перед Генрі?

– Ні. Чого очі не бачать, того серцю не жаль.

– Чому ти це робиш?

– Тому, – млосним голосом протягнула вона, – що ти збіса хороший у ліжку.

Він кинув надівати джинси, нагнувся над нею й, поцілувавши її в мочку вуха, прошепотів:

– Скажи про це своїм подругам.

– Грубіян.

Він сахнувся, щоб уникнути кинутої в нього подушки, не встояв у надітих до колін джинсах і впав на м’який килим. Вона схопила другу подушку й піднесла над головою.

– Гола й сердита, ти мене збуджуєш, – кивнувши на свої труси, сказав він.

Не в змозі втриматися від сміху, вона упала на ліжко й, накривши рукою його тугий кілок, сказала:

– Тарасе Степаняк, ти невиправний, але побережи це до іншого разу. Тобі справді треба негайно йти звідси.

Зі сходом сонця вуличні ліхтарі погасли, небо затягли важкі хмари, темніли, затінені деревами, невеликі, георгіанського стилю, будинки. Захищаючись від колючого вітру, Степаняк підняв комір своєї чорної шкіряної куртки. З неба падав дощ із снігом. Іти додому, коли так близько до офісу, не мало рації. Він запалив манільську сигару, зі смаком глибоко затягся й пішов у бік Голланд-парк-авеню з її інтенсивним ранковим вуличним рухом. Бідолаха Генрі, здається, знову запізнився.

Лишивши позаду сміття ринку Портобелло-роуд, Степаняк звернув до ряду невеликих, кремового кольору, будинків доби Вікторії й зупинився. З вікна напівпідвалу одного з них пробивалося світло. Ні він, ані його два колеги ніколи не приходили до Українського прес-бюро раніше десятої. Почекавши, поки з ним зрівняються чотири жінки, з вигляду ранкові конторські прибиральниці, Степаняк кинув сигару до водостічної канави й закотив очі:

– Пробачте мені, жіночки, мені дуже страшно ходити цією вулицею самому. Можна мені сховатися за вашими спідницями?

– Можеш сховатися від моїм подолом, голубе, – сказала наймолодша, весела блондинка в міні-спідниці, глянувши на його щільно напнуті джинси.

– Шарон! – дорікнула їй висока, з тюрбаном на голові, подруга. Дві інші хихикнули.

Тримаючись поза жінками, аби його не було видно від будинку, Степаняк розважав їх жартами й натяками, поки дійшли до хвіртки в чорному металевому паркані. Вона була відчинена, світло пробивалося з вікна півпідвалу над шторами.

Степаняк спустився кам’яними східцями й приклав до вікна вухо. Зсередини чулися невиразні голоси двох чи трьох чоловіків. Степаняк своїм ключем одімкнув двері, піднявши їх за ручку, тихо відчинив і, залишивши відчиненими, скрадливим кроком пішов уздовж коридору. Біля зачинених дверей головного кабінету прислухався. Голоси за дверима належали Євгенові, Володимиру та дикторові Бі-бі-сі. Це його заспокоїло. Але що вони в біса тут роблять у такий час? Степаняк сягнув рукою до кишені куртки, ніби там був револьвер, різко відчинив двері й гаркнув:

– Ані руш!

Володимир злякано скрикнув і впустив з рук приймач.

– Тарасе, ти злякав мене мало не до смерти.

Степаняк удав здивованого:

– Пробач, Володимире! Я подумав, що в цей час ранку тут, мабуть, агенти КГБ.

Серйозний Євген надів окуляри у пластмасовій оправі й, збираючи батарейки, що випали з приймача, поцікавився:

– А що робиш ти тут у такий час? Марія Бондар тобі теж подзвонила?

– Із Києва? – здивувався Степаняк.

– Отже, ти не знаєш?

– Не знаю – чого?

– Марія подзвонила мені додому годину тому, – сказав Євген. – Пропав російський генерал.

– Добре. За умови, що він не захопив із собою танки.

– Його викрали, – сказав Володимир.

– Все ж, гадаю, танк коштує дорожче, ніж генерал.

– Тарасе, будь іноді серйознішим. Водій генерала вбитий пострілом у голову, а його машина була розмальована літерами «УПА» голубого й жовтого кольору.

Степаняк глянув на стіну кімнати, де висіли портрети чоловіків