Темрява на світанку - Джон Гендс

– Я викачував джерело інформації, – хтиво усміхнувшись, пояснив він.

Павлов насупився, потім уїдливо сказав:

– Більше ви цього робити не будете. Вас відкликають.

– Хай йому чорт!

Він саме почав пожинати плоди одинадцятирічного життя нелегала в Лондоні: одинадцять років завойовування довіри параноїдних українських емігрантів, які вважають, кожний новоприбулий – агент КГБ, одинадцять років творення конспірацій, що підсилювали параною московського центру і виправдовували збільшені оперативні фонди, аби збити капіталець для себе. Молода пара, що, взявшись за руки, йшла трав’яною улоговиною, яка утворювала природний амфітеатр нижче від Кенвуд-Гоуза, зупинилася подивитись на павільйон з куполоподібним дахом по той бік озера, де щоліта відбувалися концерти просто неба. Степаняк подумав про всі англійські розваги, які він собі обіцяв: концерти й музеї, де можна завести знайомство з цікавими жінками, історичні місця, такі як курорти Брайтон та Бат, куди його могли запросити на вихідні, про красиве життя за межами емігрантського товариства, яке він ледве тільки вивчив. Перспектива повернення до зубожілої Москви, на капітанську платню в рублях, лякала його.

– Хто дав наказ? Волков?

– Підписано Сєдовим.

– Хто це такий?

Павлов стенув плечима.

– Яка причина?

– Я не знаю.

– Як офіцер розвідки, – сказав Степаняк, – дізнаюся про це останнім.

Ледве чи це було причиною: він досі не мав ніяких зауважень, а інформацію надсилав таку, яку Центр бажав мати. Останні два роки був дуже незначний зворотний зв’язок, а це, звичайно, означало, що його роботу Москва схвалює. А коли глянути з кращого боку? Можливо, вони хочуть, щоб я знайшов того зниклого безвісти генерала?

Різкий голос у слухавці коротко сказав: «Якщо маєте бажання знайти генерала Марченкова, чекайте біля центральних залізничних кас на бульварі Шевченка. Між сьомою та десять хвилин на восьму задзвонить один з телефонів-автоматів. Той, хто дзвонитиме, назветься Тарасом Боровцем». Голос урвався.

Півторарічної давнини журнал «Мода» впав з колін Кристіни Лесин. Це могло бути такою бажаною для неї перервою. Вона підняла трубку, ще не набираючи номера, почула сигнал «зайнято» й вилаяла радянську техніку. Лише з четвертої спроби зі своєї квартири в Києві додзвонилася до корпункту газети «Кореспондент» у Москві.

– Досить цікаво, – сказав голос у відповідь. – Хтось іще про це знає?

– Не думаю, – відповіла Лесин добірною англійською.

– Перевірте і, якщо це так, відразу подзвоніть мені. Хай вам щастить.

Кристіна Лесин поклала записник, касетний міні-магнітофон та фотоапарат до сумочки, де вже були її гребінець та косметика. Високі вилиці надавали її обличчю класичної краси, яку псував лише занадто довгий ніс. Перед великим дзеркалом Кристіна зачесала довге, до пліч, волосся бронзового кольору. Хотілося б скинути кілограмів шість, але що можна зробити в цій країні? Якось вона пожила на Заході, вживала там калорійну їжу й незабаром набула такого вигляду, наче одна з моделей журналу «Мода». Кристіна підфарбовувала губи, коли задзвонив телефон. Повагавшись, вона підняла трубку.

– Привіт, Кристіно, це Джейн. Завтра, здається, не передбачається нічого нового, отже, сьогодні ввечері ми влаштовуємо в мене прощальну вечірку для Майкла й хотіли б, щоб ти теж до нас приєдналася.

– Це так люб’язно з вашого боку, – сказала Лесин, – але, на жаль, я не досить добре себе почуваю.

– Знову мігрень?

– Так. Я трохи відпочину. Але повідом мене, будь ласка, якщо буде щось нове про Марченкова. Я ввімкну автовідповідач.

– Звичайно, я повідомлю. Сподіваюся, тобі стане краще.

Вбрана в сіре фінське замшеве пальто, в коричневих замшевих чоботях, Лесин швидко йшла вгору до стоянки машин біля готелю «Москва», найбільш імпозантного в минулому готелю Києва, з захоплюючим виглядом на грандіозний центр соціалістичного міста – площу Жовтневої революції. Облуплені руді плитки зовні та сморід сечі, що проникав усередину, спричинили до падіння привабливости готелю задовго до того, як українські націоналісти спаплюжили площу. Кристіна Лесин дала служителеві сто купонів і відімкнула дверцята «запорожця», якого охоче проміняла б на будь-який західний автомобіль. Покажчик пального свідчив: чверть бака. Кристіна сподівалася, що Марченков недалеко.

За п’ять хвилин до сьомої, схопивши плечі руками, вона тупцювала на морозі поруч з відчиненими телефонними кабінами біля центральних залізничних кас. Кристіна ненавиділа холод. Було майже десять хвилин на восьму, коли один з телефонів задзвонив. Тарас Боровець говорив стисло й конкретно.

Кристіна Лесин сіла в машину й поїхала широким бульваром, обсадженим деревами, такими ж голими, як і вже зачинені магазини. Вона проминула обеліск у центрі площі Перемоги й виїхала на проспект, головну магістраль, що вела на Львів, але на наступному перехресті звернула й поїхала у південно-західному напрямку, в бік житлового масиву Борщагівка, що з’явився на околиці міста за Брежнєва.

За двадцять хвилин по тому, як залишила кабінку телефону, Кристіна Лесин зупинила машину на тьмяно освітленій, укритій льодом дорозі, де дітлахи грали в хокей саморобними ключками. Вона попередила їх триматися якнайдалі від її машини й розшукала будинок, що його назвав Боровець. Будинок стояв у кінці подвір’я. Ключі від підвалу були, як він і описав, під великим каменем біля дерева, поруч з чорним ходом.

Перший ключ повернувся досить легко. Зелені дерев’яні двері, рипнувши, відчинилися, й Кристіна помацки розшукала в темряві вимикач. Вона обережно спустилася бетонними східцями, не бажаючи забруднити свої шкіряні рукавички об металеве поруччя. Другий ключ заскреготав в іржавому замку металевих дверей. Вона поштовхом відчинила їх і, заглянувши до підвалу, кахикнула. Жодної відповіді. Кристіна ввімкнула світло. На стінах і стелі, як завжди, недбало змонтовані, зміїлися й перехрещувались труби. В порожньому підвалі не було нічого, крім столу та стільців під звисаючою зі стелі лампочкою. Потім вона побачила доріжку крови.

Марченков лежав обличчям униз, простягши руки до теплої труби у кутку підвалу. Штани його були спушені до колін, на сідницях запеклася кров. Кров була й на холошах. Кристіна зняла рукавички й