Темрява на світанку - Джон Гендс

обережно взяла лежачого за правий зап’ясток, аби перевірити пульс. Рука Марченкова була холодна, пульсу не було. Кристіна повернула голову вбитого, аби переконатися, що це справді генерал Марченков, а коли побачила біле обличчя, що з’явилось у всіх газетах наступного дня після вбивства його водія, їй перехопило подих. Саме така історія була їй потрібна.

Потім Кристіна запанікувала. Кинулася до дверей і замкнула їх. Серце шалено билося. Вона сіла до столу й сказала собі, що мусить бути обережною й усе передбачити. Не повинна зі страху відмовлятись од публікації матеріалу, що допоможе їй обійняти штатну посаду в «Кореспонденті». Помітивши на столі конверт, вона знову наділа рукавичку й відкрила його. На єдиному аркуші було надруковано:

«Іноземні солдати, геть з України й Ірландії!

Смерть представникам імперських сил!

Українська Повстанська Армія».

6

Кристіна переписала зміст записки до свого блокноту, все детально зафіксувала, зробила кілька знімків, вимкнула світло і замкнула обоє дверей. Стоячи на замерзлому снігу, вона затремтіла від холоду й хвилювання.

Безглуздя, із звичайного телефону громадського користування ні з яким номером за межами Києва з’єднатися не можна. Найближче поштове відділення було зачинене. Вона повернулася до будинку, зайшла до під’їзду й натиснула кнопку дзвінка першої-ліпшої квартири.

– Пробачте, трапився нещасливий випадок. У вас є телефон?

Літня жінка заперечливо похитала головою і хотіла зачинити двері, але Кристіна підставила ногу.

– А в кого є телефон?

– У Карпенків, квартира 32, – сказала жінка.

Кристіна вичовганими бетонними східцями збігла нагору й постукала в двері квартири 32. Двері прочинилися на кілька сантиметрів.

– Хто там? – підозріло запитав чоловічий голос.

Кристіна зобразила збентежену усмішку.

– Я так вибачаюся, що турбую вас. Трапився нещасний випадок. Мені треба подзвонити до Москви братовому начальнику.

Ніякої відповіді.

– Я заплачу за дзвінок, – сказала Кристіна, показуючи доларову банкноту.

Двері відчинились і, впустивши її, швидко зачинилися. Неголений чоловік у спортивному костюмі взяв банкноту.

– Телефон ось там, – сказав він, коли підійшла його дружина.

Обоє не спускали з гості очей.

Кристіна подарувала їм чарівну усмішку й поклала свою сумочку на диван, що був розкладений як ліжко.

– Це дуже особистий дзвінок.

Чоловік і жінка перезирнулися й неохоче пішли в сусідню кімнату, але двері лишили відчиненими. Кристіна зачинила двері й зняла трубку. Почувши сигнал «зайнято», подумки вилаялася. За десять хвилин їй, доведеній до нестями, пощастило зв’язатися з керівником бюро газети «Кореспондент» у Москві.

– Ти певна, що про це більше ніхто не знає? – голос Джонатана Сміта втратив колишню манірність. – Гаразд, повтори все спочатку.

Коли Кристіна Лесин скінчила, він запитав:

– Йому стріляли в колінну чашечку?

– Що ви маєте на увазі?

– Де саме в нього рани на ногах?

– Я не можу сказати напевно.

– Послухай, ось що ти зробиш. Ти знову підеш туди й опишеш кожну окрему дрібничку: скільки точно в нього кульових ран і де вони, яка з них була смертельною, який вираз має його обличчя, усі можливі подробиці, добре? І нам потрібні фотознімки.

– Я ж вам сказала, що зробила шість знімків, – обурилася Кристіна.

– Я маю на увазі професійні знімки, які будуть передані у Лондон до півночі за московським часом, до одинадцятої за вашим, добре? Ти знаєш когось, хто може це зробити?

– Чи потрапить цей матеріал на першу полосу?

– Було б дивно, якби він не став сенсацією. Але мені потрібні всі подробиці, а гарні знімки теж допоможуть.

– Ви скажете Мартіну Гарві, що це мій матеріал? Але матеріал буде підписаний тільки моїм прізвищем, обіцяєте?

– Обіцяю. А ти зможеш передати знімки до Лондона?

– Я знаю англійського хлопця, працює без контракту для агентства «Рейтер». Передає свої знімки фототелеграфом.

– Чудово. Подзвони йому. Пообіцяй триста доларів за гарні світлини, передані до одинадцятої за вашим часом.

– Триста доларів?

– Доведи до чотирьохсот, якщо потрібно. Я компенсую.

– Як бути з міліцією?

– Спочатку всі подробиці та фото, а потім повідомиш міліцію. Поговори з ними. Запиши все, що вони скажуть, а тоді телефонуй мені.

– Це буде дуже важко. Зараз я дзвоню з квартири незнайомих мешканців цього району.

– Гаразд. Я зв’яжуся з Лондоном і попрошу, щоб вони подзвонили тобі на квартиру за п’ятнадцять хвилин до одинадцятої. Ми будемо обмежені часом, отже, ти мусиш бути готова диктувати свій матеріал. Я їх попереджу.

– Скільки вам потрібно слів?

– Для такого матеріалу, як цей, – скільки тобі буде потрібно. Бажаю успіху.

Телефон Ендрю Мітчела не відповідав. Кристіна згадала вечірку.

– Привіт, Кристіно, – відгукнувся він з галасливої квартири Джейн. – Кажуть, у тебе знову мігрень.

– Так, але я знайшла матеріал. Мені треба до одинадцятої години передати «Кореспонденту» в Лондон знімки чоловіка в темному підвалі. Двісті п’ятдесят доларів за винятковий випадок. Ти можеш це зробити?

– Говори куди – я виїжджаю.

7

Отже, для пошуків генерала Марченкова він був непотрібний. На великій, на шість колонок, фотографії на першій полосі, нижче назви «Кореспондента», було спотворене тіло. Під нею був заголовок:

«Російський генерал страчений в Україні.

Жорстоке терористичне вбивство виявляє зв’язок з ІРА».

Степаняк вивчав криваві подробиці. Він здригнувся, коли прочитав:

«Доктор Дмитро Івахів з київської міліції сказав: для того, щоб куля пошкодила хребет, пістолет потрібно тримати перевернутим і стріляти крізь анальний отвір. Причина смерти – внутрішній крововилив.