Відрядження з нареченою - Сергій Олексійович

- Миколайович, - якось так дуже серйозно сказала Віра. - Можна я вас так називати буду? Зупиниться, будь ласка, десь на пару хвилинок. Нам з племінницею порозмовляти треба. І по своїм дівочим справам відійти.

Це все Віра таким сказала тоном та голосом, що Миколайович і питати нічого в неї не став. Він відразу зупинив автівку. Добре, що ми вже майже за містом були. Тут тобі дерева, кущі. Іди, розмовляй скільки хочеш. І дівчата так відразу і зробили. Пішли собі за дерева. Попереду Віра, а Віка за нею. Щось вона мені сьогодні не подобається. От відчуваю - будуть від неї проблеми.

- Може дівчинка не виспалася, чи проблеми в неї якісь. А може їй поїсти треба, - Миколайович, як завжди сама доброта. - Я от, як не поїм, теж сердитий та до усіх чіпляюсь. Треба її добре погодувати, а то бачив, яка вона худенька. От через це і настрій в неї поганий. Худі вони завжди злі. Не одружуйся з худими. Спочатку відгодуй, як треба, а потім вже весілля грайте. Це ж я так розумію, Віка твоя дівчина? Гарна така.

Я не встигнув відповісти, хоч мені дуже хотілося сказати, так, моя. Як раз саме в цей час з'явилися наші дівчата. Здається перемовини пройшли добре, бо коли вони опинилися в середині, Віра посміхаючись сказала.

- Так я не зрозуміла, ми будемо далі їхати, чи ви до самого вечора збираєтесь тут стояти. Там хтось обіцяв зупинку для пікніка зробити?

Миколайович без слів завів своє авто і ми задоволені та щасливі, що не треба ввезти дівчат назад, поїхали собі далі. Віра мабуть племінниці щось таке сказала, що та відразу зменшила думку. От і добре. І я був за це дуже Вірі вдячний.

Мимо нас пролетали дерева, поля. Потім нарешті з'явилося село Волошкове. Там багато чого гарного. Та ми поспішали. Тому і проїхали його дуже швидко.

- Так, що там про пікнік, - нагадала Віра. - Бо, як раз тут, десь в гарному місці, можемо й перекусити. Я ж думаю десять хвилин нас ніяк не затримають?

- Думаю, не затримають. Зараз Миколайович щось знайде своїм досвідченим оком. - Відповів я Вірі. Бо Віка увесь час сиділа сердита, чи то незадоволена, що не по неї вийшло.

Якщо добре шукати, то обов'язково щось такі знайдеш. В декількох метрів від траси Миколайович розгледів щось схоже на маленький майданчик. Там росли різні дерева. Багато було акацій. І така собі невеличка полянка ховалася серед цих дерев. Трава ще була зелена. Але стояв туман і було багато роси. Наш шофер дістав старе покривало. Віра разом з Вікою почали розставляти їжу на імпровізований стіл. Це були: бутерброди з маслом та ковбасою, печиво, якісь домашні смаколики та великий термос з гарячим чаєм. 
Всі з таким апетитом накинулися на сніданок в степу, що поки не наїлися, ніхто і слова не сказав.

- Як це ви гарно придумали, пані Віра, з оцим сніданком -  похвалив я молоду жінку. Бо все одно якось незручно "тикати" незнайомій людині.

- Ой, ну яка там пані. - Посміхнулася, Віра. - Я тобі казала, давай вже на "ти".  Бо тоді я почну ображатися, а воно вам треба?

- Все. Все  Домовились. - Гаразд. Давай. Я тільки "за". - Заспокоїв я Віру. -  Та все одно, якось ніяково. Ви доросла дівчина. Вибачте. Вибач. В тому сенсі, що...

- Ой, я вже сам заплутався. - Мені аж самому стало якось незручно. Та Віра це відразу помітила.

- Нам ще їхати та їхати. - Зауважила вона. - То чого ми будемо один одному "викати". Тим більше,  що мені здається, років нам з тобою майже однаково. Це для Вікі я тітка, - Засміялася наша нова знайома. - А з іншого боку, яка там я тітка тому, що іноді мені здається, що Віка за мене старше. Вона в нас дівчинка серйозна. Не те, що я. Віка до речі мене на "ти" теж називає. 
Так, що це нормально.
З вами весело їхати й мені подобається наша подорож і дякую, що ти запросив мою племінницю. А її в подорожі тільки зі мною відпускають. Точніше мене з нею. Бо моя сестра, а її мама, вважає, що я несерйозно людина. - Віра посміхнулась. -  Мов тобі стільки років вже. Тобі заміж пора, а в тебе розуму, як у нашій Вікі. І то у Вікі кавалерів вже більше, чим у мене. - Знов засміялася Віра.

- Та ти ще молода. Ще встигнете.. Ой, встигнеш, - відразу поправився я. - Дуже весела та цікава людина. Дуже радий, що ти з нами Вірочка, - похвалив я нашу супутницю і в цей момент мені здалося, що Віка якось так незадоволено подивилася на Віру. Може я щось не те кажу? Та ні. Це ж просто увага та ввічливість. Така приємна людина ця пані Вірочка.

Тим часом всі вже доїли та допили. Зі "столу" зібрали. Здається вже можна було їхати далі. Та так гарно тут було. Хотілося побути ще. Затишно так, та якось на душі приємно. Ця українська природа. Степ. Дерева. Річка он десь далеко-далеко тече. Мальовничий такий пейзаж.

- Така тут тиша. Аж душею відпочиваєш. - Зізналася мені Віра. - От дійсно. Хоч раз в тиждень треба вибиратися кудись за місто, щоб просто побути сам на сам з природою. Це якось очищує від того всього, що ми в місті в себе вбираємо. Це наче, як заземлення. Чи, як воно там зветься. Розумію чоловіків, які постійно ходять на риболовлю. Отак посидиш в тиші хоч декілька годин і вважай відпочив по повній.

- Так. Я теж так вважаю. Навіть радий, що у нас з тобою збігаються думки. - Я був цілком враженний, що Віра думає так, як і. Яка приємна у Вікі родичка, вже в котре замислився я.

Та все одно. Мені подобається Віка. Треба було сісти поруч з нею. Може з Вірою про це домовитися? Чи то з Вікою. Щоб вона сказала, Вірі, хай та сідає на моє місце, а я піду до Вікі. Кому саме про це сказати? Та, як виявилося, дівчата про все домовились самі.

- Я хочу наперед, бо позаду мені погано. Я завжди тільки по переду, - заявила Віка, вже коли ми пішли усі до нашої автівки.

Це все якось йшло у розріз з усьома моїми планами. Але ж вона дівчина, то хай буде, як вона хоче. Я вирішив не сперечатися. В мене ще буде час з нею побути у двох, вирішив я. І без зайвих слів відчинив їй передні дверцята.

- Прошу, вас, пані, - чемно сказав я Вікторії, а сам пішов на задні сидіння, щоб там бути разом з Вірою. В цілому мені було байдуже де їхати. Ну звісно у мої плани входило, сідіти та обіймати Віку за плечі. Цілуватися з нею. Та це все були мрії. І як треба, то і з Вірою можна знайти про, що порозмовляти. А Віка нікуди від мене не втече!