Відрядження з нареченою - Сергій Олексійович
- Привіт. Пам'ятаєш, ти казала, що хочеш поїхати з нами у відрядження? То, якраз ми завтра з ранку їдемо. Тільки я, ти та шофер.
- О! Я згодна! - Я чув, як на тому кінці телефону, Віка аж підстрибує від щастя. Вона навіть договорити мені не дала. Я відразу почув по голосу, що їй аж дуже приємно.
- То ми з ранку за тобою заїдемо. Десь у пів шостого будемо в тебе під домом. Я посигналю і ти зразу виходь, щоб ми тебе не чекали. А ще краще, як до мене приїде наш шофер, то я тобі відразу подзвоню. Так буде нормально?
- Так. Відразу подзвониш. Щоб я встигла зібратися. Я швидко. - Заспокоїла мене Віка.
- Все. Тоді до завтра. - Попрощався я з нею. - Нічого такого з собою не бери. Ніяких речей. Ввечері вже будеш дома. До побачення, Вікуся - І я поклав слухавку.
Віка - це дівчина з сусіднього офісу. Ми працювали в одному будинку й зазвичай перетиналися в обід, коли усі працівники йшли в найближче кафе. Там ми до речі й познайомилися. Ця юна дівчинка на диво дуже гарно грала в нарди. Оце і було привідом для нашого знайомства. А там слова за слово і ми з нею стали дружити.
Вона жила в іншому районі. Тому ми бачились лише на роботі. Та вона мені дуже подобалося. Але я ще не розумів, чи серйозно це все. Чи так. Просто гарний друг.
Віка - красива дівчинка. Струнка. Невисока на зріст. В неї довге пряме темне волосся. Вона його завжди носила на прямий проділ. Приємні риси обличчя. На неї постійно задивлялися чоловіки. Та після одного випадку, ніхто більше не наважувався до неї чіплятися.
Це сталося, коли я був у відрядженні, тому знав про цей випадок тільки зі слів дівчат з нашої фірми.
Якийсь хлопець почав до Вікі приставати. Підсів до неї на обіді й щось таке запропонував, що усі навколо були в шоці. Він думав, що це дуже смішно. Та Віка не вагаючись, взяла тарілку супа та вилила йому при усіх на макітру. З того разу, як відрізало. Всі хлопці обходили цю дівчину десятою дорогою.
Віка мені звісно дуже подобалась, та поки, що між нами, нічого такого особливого не було. Ми спілкувалися. Дзвонили один одному. Іноді гуляли разом після роботи. Взагалі, то ми ще мало знали один одного. Десь понад два місяці лише тривало наше знайомство.
Віка розповідала мені, що пише вірші. Казала постійно, що любить відпочивати на природі. Різні пригоди та подорожі. А якось зізналася, що дуже любить осінь з її жовто-багряним листям та їй дуже подобається гуляти ввечері по осінньому парку
- Боже! Як в нас багато спільного! - Відразу вирішив я та дуже забажав продовження наших відносин з Вікою.
Мені вже хотілося гуляти з нею по темному осінньому парку. Тримати її за руку. Слухати, як вона читатиме свої ліричні вірші. Бути разом з такою, як мені здалося, приємної та казковою дівчиною.
Я вважав, що ми вже знайшли спільну мову.
Було таке таємне відчуття, що між нами є якісь особливий зв'язок і суцільне порозуміння один одного. І тому нічого не було дивного, що я розповідав Вікторії про усе, що зі мною відбувається. Серед цих всіх розповідей, якось я їй зізнався, що часто буваю у відрядженнях. І мабуть, з таким захопленням розповідав про моє бачення усього, що зустрічав на своєму шляху, що Віка неочікувано забажала теж з'їздити з нами у чергову поїздку. І ось я виконав свою обіцянку. Завтра "принцеса", як я її про себе називав, їде нарешті з нами.
Ми постійно їздили у місто Світлановськ. Майже кожен тиждень. Там була компанія, яка виготовляла особливо стійкі хімічні речовини, які потім можна було додавати у фарбу. І тоді ця фарба трималася роками на різних поверхнях. Багато їх не треба було. І ми кожного разу закупали мішок чи два. А для цього і легкового автомобіля достатньо.
