Хибні мрії - Ліана Меко

Ігор був задоволений. Рішення прийти сюди було чи не найкращим за останні роки. По тілу розливалася приємна втома, м'язи гули від незвичного напруження. Все-таки займатися з тренером на порядок краще, ніж займатися одному.

З дня останнього тренування з його попереднім тренером з боксу Анатолієм Степановичем минуло більше двох років. Ігор старався, як міг, займався щодня, але, мабуть, докладав недостатньо зусиль, оскільки, тренуючись тепер під керівництвом Михайла Андрійовича, одразу ж помітив позитивний ефект: втома була набагато сильніша, ніж коли він займався один. Отже, він на вірному шляху.

Теперішній тренер йому подобався. Він був простим і зрозумілим, не ліз у душу, не давав непроханих порад. Говорив чітко та по ділу. 

Вони познайомились на СТО, де Ігор проходив стажування. Михайло Андрійович приїхав зі скаргами на постійний перегрів двигуна, приплатив за терміновий ремонт і поки чекав закінчення роботи, розговорився з майстром, який був, мабуть, йому добре знайомий. Ігореві ще не доручали складного ремонту, тому він був у підручних. Ставши мимовільним слухачем, став помічати у розмові слова, які викликали у ньому живий інтерес – діти, тренування, удари, турніри. Може, це те, що йому потрібне? 

Коли майстер закінчив роботу, і чоловік зібрався їхати, Ігор підійшов до нього і поцікавився, чи правильно він зрозумів, що той навчає дітей якимсь єдиноборствам. Чоловік криво усміхнувся і простягнув долоню для рукостискання:

- Так, у мене секція по рукопашці у ФОКу. – підтвердив він.

Ігор тут же знітився. Рукопашка. Чорт. Рукопашний бій – це не бокс. А він вже понадіявся.

- Ясно. - Розчаровано скривившись, сказав Ігор і вже зібрався йти, коли чоловік, швидко окинувши Ігоря поглядом, запитав:

- Тебе це не цікавить? Мені потрібні міцні хлопці.

- Ні. Я – боксер. – твердо відповів Ігор, розвернувся та попрямував у гараж.

- Якщо передумаєш, приходь. Хоч би подивишся. - Вслід йому крикнув чоловік.

Ігор не обернувся. Йому це не цікаво. Йому потрібен бокс і лише. Жаль тільки ні в його довбаному СМТ, ні в цьому убогому містечку секції з боксу не було. А час минав. Ігор багато бігав, займався у старому безкоштовному спортзалі, бив грушу, яка ось-ось загрожувала розвалитися від чергового удару. І не відчував задоволення. Він ніби стояв на місці. Зовсім не рухався.

Що сказав би на це батько? Напевно подивився б на нього своїм довгим, сповненим ​​огиди поглядом, обізвав би слабаком, дав би по шиї і відправив би геть з двору, аби не бачити свого безхребетного виродка. А охолонувши, змусив би дві години поспіль відпрацьовувати удар по груші, доки пальці не посиніють.

Нічого. Ігореві залишався рік до закінчення навчання. За рік він якраз назбирає гроші і переїде до столиці. Там точно знайдуться нормальна секція і хороший тренер.

Ігор тішився цією надією, але з кожним днем ​​вона танула все сильніше. Грошей, що платили на СТО, ледь вистачало на їжу. Скільки він не просив дати йому більше роботи, майстер відмовляв, все більше розтягуючи випробувальний термін. Їхати в столицю просто не буде з чим.

Отже, коли доля знову звела їх разом, і чоловік-тренер через місяць приїхав на заміну фільтрів, Ігор був налаштований вже не так скептично.

Чоловік привітав Ігоря, як старого друга:

- А-а, привіт, боксере, як життя? Не передумав щодо тренувань?

- Навіщо я вам? - примружившись, спитав Ігор, потиснувши руку чоловіка. Він щиро не розумів, нащо тренерові вмовляти прийти ледь знайомого хлопця, навичок якого він навіть не знав.

- Я бачу тебе… - Знизавши плечима, відповів чоловік, наче ця туманна фраза все пояснювала, і додав: - Бачу твій потенціал. Два мої найкращі бійці поїхали цього року. Залишилась одна молодь зелена. Мені нема кого виставити на турнір.

– Турнір? - Ігор, відразу витягнувши шию, нарешті, зацікавлено глянув на чоловіка.

- Ага. Змагання з обласного статусу. - Кивнув той.

Ігор замислився. Турнір – це добре. Це те що треба. Це шанс. Закінчивши роботу, все ще поглинений роздумами, Ігор закрив капот, витер руки і підійшов до чоловіка.

- Я не впевнений, що я вам підходжу... - У голосі сумнів, змішаний із надією. – Ноги у мене не робочі.

- Дурниці! - Тут же енергійно озвався чоловік, і його очі наче засяяли, коли він почав говорити про свою роботу. – Я об'єднав у своєму стилі кілька технік, це – і бокс, і ушу, і карате, і кікбоксинг. Приходь на тренування, хочу подивитися на тебе в ділі.

Ігор невпевнено похитав головою. Чоловік, бачачи його нерішучість, не тиснув більше, і, простягнувши йому свою візитку, сів у машину.

- Не спробуєш, не дізнаєшся ... - Сказав насамкінець, перш ніж завести двигун і поїхати геть.

Ігор покрутив у руках візитку. У грудях копирсались суперечливі почуття. Все це зовсім не те. Він має займатися боксом. Але в той же час, як розвиватися, покращувати свою форму, якщо ніхто не спрямовуватиме і не коригуватиме? Він навіть не знає, на що здатний, на якому рівні зараз. Можливо його навички взагалі нікудишні, а він вдає із себе казна що, ще й перебирає. Його нема кому оцінити. Нема кому вже багато років.

Батько тренував його до десятирічного віку. Це були найефективніші тренування, але тоді він був дитиною. Слабкою, хворобливою. Нікчемною.