Хибні мрії - Ліана Меко

Кіра дивиться прямо, не відводячи очей, і бачить, як і без того чорні очі Ігоря все сильніше поглинає глибокий морок. Погляд такий божевільний, ніби він готовий вчепитися в її горлянку і розірвати. Це останнє, що Кіра встигає відзначити більш-менш ясною свідомістю. Наступні події сприймаються нею немов через екран телевізора, і відбуваються зовсім не з нею.

Ось він кидає кувалду, одним ривком перестрибує через перешкоду, що розділяє їх. Рухається блискавично, так що око не в змозі зафіксувати рух. Секунда - і Кіру припечатує до стіни з такою силою, що вибиває дух. Вона, мов риба, викинута на берег, безглуздо відкриває і закриває рота, намагаючись зловити хоч крихітки повітря, але притиснута до шиї міцна рука не дає кисню просочитися в її легені.

Обличчя навпроти, спотворене гримасою люті та огиди, шипить:

- Та хто ти така, щоб так говорити про мою матір? - Рука на шиї стискається все дужче. Здається, він просто відірве їй голову. - ХТО. ТИ. ТАКА? - Тепер уже кричить їй в обличчя, негарно бризкаючи слиною.

І знову удар. Удар головою об стіну такий, що зверху сиплеться пил та крихти цементу. В очах темніє, кров відливає від обличчя, ноги німіють. На межі непритомності Кіра відчуває, як Ігор хватає її за передпліччя і швидко тягне кудись. Вона ніби ганчір'яна лялька невпопад бовтає ногами, намагаючись зупинитися, затримати його. Відчуває, як ударяється спиною, коли Ігор починає підніматися вгору сходами, тягнучи її за собою.

Другий поверх. Дах. Єдине вціліле крило будинку. Ігор хватає її за потилицю та розвертає до себе спиною. Кіра розплющує затуманені очі і бачить перед собою прірву, і єдине, що утримує її від падіння, це рука на потилиці. Стискається від страху, упирається спиною в груди хлопця і лещата на потилиці стискаються сильніше, не даючи можливості відступити.

Ігор притискає губи прямо до її вуха і зло шипить:

- Ти мріяла літати... Ну тож лети, пташко.

Тиски розтискаються. Кіра падає. Розмахує руками так, ніби справді хоче полетіти. Секунда вільного польоту і раптом… ривок. Біль у всій голові така, що з очей ледь не сиплються іскри. Його пальці у волоссі тягнуть її назад і жбурляють на підлогу. Кіра падає і, пролетівши пару метрів бетонною підлогою, боляче вдаряється головою об стіну.

- Ще раз відкриєш свій поганий рот, і я здійсню твою мрію.

Останній раз поглядом повним огиди дивиться на дівчину, що стогне від болю. Демонстративно витирає руку, що тримала її за волосся, об штанину, ніби та забруднилася. І просто іде.

Кіра валяється на підлозі, хапаючи ротом повітря. Не вірячи, що жива. Тут на даху, а не з переламаними кістками на купі цегли, не нанизана на гостру арматуру, що стирчала з купи руїн. Вона жива. І може дихати. Тіло починає трясти дрібним тремтінням. Кіра відчуває, як у грудях зароджується істерика. Величезні краплі котяться її обличчям і падають на брудну бетонну підлогу. Вона бачить, як Ігор спускається вниз, перебираючись через гори цегли, бере свою кувалду і вирушає геть.

Вона залишається одна і, не в змозі більше стримувати ридання, що душать груди, плаче вже в голос. Плаче довго. Гучно. Так, наче втратила все на світі. Скулить і виє. Некрасиво так. Розмазуючи по обличчю сльози та соплі.

Що вона наробила? Навіщо сказала ці слова? Чому не розвернулася та просто не пішла?

Це ж були навіть не її слова. Випадково підслухана розмова бабусі з сусідкою ненав'язливо відклалася в пам'яті. Тільки тому що це слово здавалося таким неправильним з вуст її вихованої бабусі, яка забула про пристойність і не помічаючи онуку, що отиралася поряд, голосно обурювалася поведінкою сусідки і колишньої співробітниці. «Зовсім сором втратила, веде себе як повія. Чоловіки конвеєром у будинок ходять. На сина зовсім начхати, росте як бур'ян...».

Повія. Чи знав Ігор, що говорять про його матір? Напевно, знав. Та навряд чи хтось говорив так про неї йому в обличчя. Це жорстоко.

Звідки ж у Кірі взялося стільки жорстокості, що вона раптом вимовила ці мерзенні слова? Це було проти її природи – говорити подібні гидоти. Вона була доброю та милою дівчинкою, так завжди говорили дорослі. Тендітна і ніжна квітка, позбавлена ​​злості, заздрощів, агресії.

Що сталося з нею? Хіба зачеплена дівоча гордість здатна творити такі жахливі речі? Невже образа вивернула її навиворіт і витягла з її таємних куточків душі темні щупальця злості, жаги помсти і навіть... ненависті?

Так, зараз вона його безумовно ненавиділа. І це виснажувало. Ішло в розріз із самою її сутністю. Вона навіть і не здогадувалася, що здатна зазнавати таких низьких руйнівних вібрацій.

Вона ненавиділа його. За те, що образив. За те, що змусив відчути цей тваринний страх. За те, що вивернув її навиворіт, зробив із неї монстра. Такого ж, як і він сам.

Кіра просиділа в тому будинку до самого вечора. Вона боялася спуститись. Боялася піти додому та зустріти його. Сором, жаль, страх і ненависть сплелися міцним джгутом у її душі і, здавалося, оселилися там назавжди. Їй не можна траплятися йому на очі. Але як це зробити, коли вони сусіди?

До кінця літа Кіра намагалася не виходити з дому, не висовуватися. Навіть у дворі пересувалася перебіжками, обминала «їх паркан». Душила у собі всі приємні спогади, пов'язані з ним. З усіх сил культивувала у собі ненависть. Він вчинив із нею погано. Він образив її. Він жахлива людина.