Хибні мрії - Ліана Меко

Але ж на Кіру він тепер мало звертав уваги. Не більше ніж на надокучливу муху. Він був такий поглинутий у свої турботи, що, здається, світ для нього не існував. Кіра розуміла, що поводиться безглуздо, але нічого не могла з собою вдіяти: вічно ходила за ним, напрошувалася до нього в помічники, коли Ігор йшов на роботу.

Вона була зачарована. Не ним самим, а ідеєю розгадати його. Зламати його душу, наче найскладніший механізм на найтаємнішому сейфі. Зрозуміти, що зробило його таким незвичайним…

Так, одним спекотним літнім днем, Кіра вкотре ув'язалася слідом за Ігорем. Він з товаришем працював над розбором старого напівзруйнованого двоповерхового будинку: вони довбали стіни кувалдою, відбирали вцілілу цеглу, а потім здавали в якийсь пункт прийому.

Він відмовляв її, переконував, що дівчинці в коротенькому сарафанчику там робити нічого - там запилено, брудно і нецікаво. Але Кіру було не переконати. Всю дорогу до місця призначення, вона тріщала без упину, розважаючи Ігоря історіями з її шкільного життя.

Дійшовши до місця, Ігор зустрівся з другом і без зайвих зволікань взявся до роботи. Друг його був старший на пару років, міцніше складений, весь час підлесливо усміхався Кірі, демонструючи жовті зуби. Вкрай неприємний тип.

Кіра зрозуміла, що побалакати, поки Ігор працює, не вдасться і, ясна річ, скоро занудьгувала. До того ж будівельний пил, ніби туман огортав місце їхньої роботи, забиваючись у ніс і час від часу потрапляючи в очі, вбиваючи будь-яке бажання бути присутньою, спостерігаючи за важкою працею об'єкта її симпатій.

Поруч було поле, туди Кіра і рушила. Поблукавши трохи, зібравши невеликий букетик польових квітів, вона вирішила повернутися, до того ж гуркіт начебто припинився, напевно, у хлопців перерва – вирішила дівчина. Вона підкралася до будівлі з іншого боку, щоб хлопці, що присіли відпочити, не побачили її. Вона хотіла їх налякати, але, підійшовши ближче, почула уривки розмови, яка змусила її завмерти.

- …вона від тебе божеволіє. – Єлейним голосом простягнув товариш Ігоря і глибоко затягнувся цигаркою. - Для кого вона таке платтячко коротеньке натягла?

Вони говорять про неї? Кіра напружилася, опустила погляд на свій сарафан, що відривав ноги досить відверто, і відчула, як фарба прилила до лиця.

- Та мені нема до неї діла. – відповів Ігор, колупаючи землю носком кросівка. - Вчепилася, як кліщ. Тільки плутається під ногами.

Кіра витріщила очі і швидко заморгала. У грудях неприємно занило. Як же так? Невже він і справді так думає про неї?

- Та ки-инь, тобі давно пора перепихнутись з кимось. - Сказав його друг і бридко заіржав.

Кіру кинуло в жар, Ігор же лише невдоволено цокнув язиком.

- Що ти верзеш? - скривився він у відповідь. - З нею? Вона ж…. ніяка. Посміховисько. Худа як дошка, взятися нема за що. Та й малолітка вона. Мабуть, навіть не цілувалася.

Кіра похолола. Ніяка. Посміховисько. Худа, як дошка... Це все про неї? Це, правда, про неї? Кіра стояла, ніби облита брудом з ніг до голови, не в змозі поворухнутися. Дихання сперло. У горлі піднявся комок, що не давав можливості вдихнути.

Все руйнувалось. Все навколо разом із нею розсипалося від образи та приниження. Вона дивилася на потилицю хлопця, якого вважала особливим, і всередині повільно піднімалося щось гаряче, колюче, розгорталося в грудях, заміщаючи біль від несправедливої ​​образи. Розливалося, заповнюючи кожен куточок її душі, обпалювало лавою, затоплюючи черепну коробку. Заважаючи думати. Випалюючи думки і залишаючи лише руйнівну, кришталево чисту злість.

Ігор сплюнув і піднявся із землі, беручи до рук кувалду і збираючись продовжити роботу.

Раптом звів очі й побачив Кіру. Завмер. В очах один за одним промайнули розгубленість, розуміння - вона чула, і, нарешті, жаль.

Зачарованість ним руйнується як картковий будиночок. Ніякий він не особливий. Він звичайнісінький. І за всією його уявною загадковістю ховається звичайна дурість. 

Кіра відчуває, як злість все сильніше закручується всередині. Переповнює душу. Веде її. Потребує дати вихід.

- Напевно син повії багато знає про поцілунки... - Голос, немов із пекла.

То вона сказала? Кіра не впізнає свого голосу. Чи чула вона сама свої слова? Напевно ні. Шум у вухах стояв такий, що вона не почула б вибуху, який би прогремів у неї під ногами.

Слова – кулі. Дівчина бачить і з насолодою зазначає, як вони проникають у його свідомість, впиваються у його мозок, завдають йому болю. Примушують зіниці звузитися, стиснути щелепу, і міцніше схопивши рукоять кувалди повільно, наче хижак, підійти впритул до стіни, за півметра від якої стоїть Кіра.

- Що ти сказала? - Говорить тихо, роблячи паузи між словами, але Кірі здається, що він кричить їх їй прямо у вуха. Злість його така відчутна, що, здається, можна до неї доторкнутися. Доторкнутися та обпектися.

Кіра дивиться, не відводячи погляду, прямо в його очі. Не моргаючи. Їх розділяє шматок стіни, висотою всього лише до пояса. У його руках кувалда. Час тікати, забиратися якнайшвидше, але Кіра повільно, прямо йому в обличчя повторює:

- Я сказала, що син повії напевно багато знає про поцілунки.

Випльовує йому в обличчя наче отруту. Звідки в ній стільки? Здається, ця отрута отруїла її саму, і вона вже не розуміє, що творить. Вона більше не належить собі. Вона не може говорити такі слова. Вона не може говорити ТАК. Це не вона, не Кіра пхає голову прямо в пащу звірові, вона не може бути такою відважною. Або безрозсудною. Вона не може бути настільки слабкою та вразливою, щоб її могли зачепити принизливі характеристики якогось потвори. Це все відбувається не з нею.