Кінець світу: Естелла - Nilett
— Я вже озвучив причину. Відвали.
— Хочеш чи ні, а гуманності вчитися доведеться. Ти лідер Естелли так само як і я. Навіть якщо офіційним лицем ти вважаєш лише мене.
— Відмовляюся. Ти у нас тут пан патякало із гарним личком. Мій комфорт у тіні німого грати.
— Ти лідер групи зачистки. Відповідаєш за безпеку. Моя права рука. Тому годі говорити за «я тінь, мене не існує».
— І що?
— Тебе команда у лице хоч знає?
— По масці впізнає. І ще отой… Як там його, Фелікс знає. Досить.
— Аарон… Ти просто чудо якесь на двох ногах.
— Я по дівчатах.
— Ідіота шматок…
— Хто б казав. Але жарти в бік. Я по ділу.
— А я думав просто поцікавитися як поживає друг, який працює за двох. – Кріс невдоволено покрутив очима.
— Ага. Звісно. – Чорноволосий всівся на столі що стояв перед Крістофером, та задер одну ногу, загибаючи її під коліно тієї що звисає додолу. Масивний чобіт Аарона так і бруднив поверхню стола. Око Кріса аж засіпалося. – Тобі коротко чи більш детально?
— Ти спочатку хоча б поділися напрямком своєї історії. – Боу непомітно хотів зіштовхнути ногу з поверхні, але не вийшло. Вайт був впертюхом цього разу.
— Ой, та їх там багато.
— … Іди з богом звідси. – Кріс вхопився у перше що потрапило йому під руку, та жбурнув у сидячого зовсім поруч друга. Той звісно увернувся та навіть засміявся.
— Рекордна швидкість мого вигнання та спроби покалічити. Робиш успіхи «братику».
— Малий…
— Та добре… Ти не у гуморі. Окей. – Аарон підняв руки перед собою, подаючи сигнал програшу – Тоді буду коротко. Завелися гризуни та їх треба витравити поки не занесли заразу. Але поки не кивнеш, і сіпатися не хочу. Ще потім отримаю наганяй.
— Приблизна кількість?
— Поки що підозрюю одну мадам. Але вона активно «заражає» інших своєю скверною.
— Ім’я підозрюваної особи?
— Пам’ятаєш жіночку років 37, з чорним волоссям коротким, худу та карооку?
— Описуєш ти звісно… - Боу вже одним лише поглядом показував наскільки в захваті від пояснень чорнявого. – Ти описуєш зараз зовнішність приблизно десяти відсотків жителів Естелли жіночої статі. Конкретніше.
— Коли ми її підібрали, вона була у червоному вся. Її ще Леді Ред називати почали через це по приколу. На шиї мала дивакувате татуювання метелико-подібного чогось.
— Касандра? І чому вона в зону потрапила? Якими були її дії?
— Я помітив, що ця дамочка поступово залицяється до всіх чоловіків які займають ту чи іншу більш високу посаду в Естеллі, а потім ті починають дивно поводитися. То бунтують та інших підбивають до сварок і невдоволення, то взагалі хочуть йти кудись геть. Один зниклий…
— Зник? Хто? Коли?
— Тобі Фел не казав? Я ним рапорт надсилав. Дні два вже тому.
— … Приб’ю його. – Кріс стиснув зуби, щоб не почати голосну лайку. Від нього приховали таку важливу річ…
— Роджер Блайт зник. Тіла не знайшли, слідів вбивства немає, запахи відсутні.
— Тобто ти не відчуваєш його? Прямо взагалі?
— Чувак, якби я відчував, то давно б знайшов та притягнув назад хоча б труп. У мене відчуття таке, ніби він або добровільно кудись звалив поки мене не було що аж слід прохолов, або ж ця мадмуазель працює на перший, та вони придумали як затупляти відчуття інфікованих як я.
— Здається я вже надто довго не спав… Важко сприймається інформація яку ти даєш. І агресія пробуджується.
— По тобі й видно. Я навіть вже б сперечався хто з нас наполовину мрець. Твоя голівонька половину явно не сприйняла із мною сказаного.
Аарон посміявшись, вперше за довгий час зняв маску з обличчя та зітхнув. Кріс же одразу почав дивитися на загострені зуби юнака. Йому досі було ніяково від них. Але здавалося, до такого погляду Вайт вже встиг звикнути, та просто ігнорував.
— Дай здогадаюся. Касандра і на тебе око кинула? А ти як молодий та недоторканий вірний песик моєї сестрички злякався та тепер доносиш та очікуєш захисту.
— Не був би ти мені другом, вже б летів з мого так обожнюваного вікна.
— А ти скажи що це не правда.
— Я звісно відданий своїм ідеалам, але не спідниці. Не треба мене тут у цуценяти вписувати. Не вплутуй сюди почуття.
— Вайлі носить здебільшого штани.
— … – Вбивчий погляд раптом немов почав душити Кріса. А той лише усміхався, адже знову задів за живе молодшого.
— Жартую.
— Не умієш.
— Добре. Вибач. – Тепер перед собою зі сміхом підняв руки старший - Що далі?
— Починають пропадати припаси.
— Із замкнутих складів чи наших місцевих?
— Поки донесли лише за місцеві доклали. Але хто знає куди вона ще встигла дістатися. Довго вона перебула тут. Надто довго.