Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань
* * *
Їм влаштували побачення в кабінеті начальника розшуку. Це зробили на її прохання. Віра чекала дитини, так і не взявши шлюбу з Олегом.
— Я винен перед тобою, Віро. І перед нашою майбутньою дитиною, — говорив Олег. — Але ми повинні вірити одне одному. Ти мене чекатимеш, правда?
Віра розплакалась. Їй було жаль Олега. Здавалося, він справді щиро кається. Вона дала слово.
Працівники карного розшуку із співчуттям поставилися до Віри і Олега. Хтось із них висловив думку, що слід було б допомогти молодим офіціально закріпити шлюб. І ось у карний розшук запросили працівника загсу. Віра одержала свідоцтво: віднині вона законна дружина Олега Куща і носитиме його прізвище.
Трапилося так, що Олегові припало відбувати покарання в Києві.
Віра часто навідувалась до чоловіка. Їм дозволили зустрічатися.
— Я більше не можу сидіти дома, — скаржилася Віра. — Мені соромно жити на утриманні твоїх батьків. А згодом, ти ж знаєш, з'явиться ще один їдець..
— Продай машину і живи… Я не хочу, щоб ти кудись ходила, зустрічалася з різними людьми… Не хочу.
І машина була продана. А все ж Вірі починало набридати таке життя. Не один раз плакала вона, ховаючись у сутінках своєї кімнати. Всі подруги, всі товариші по школі і технікуму мали якусь мету в житті, а у неї її не було. Ні, так не можна сидіти!
Швидко минули місяці вагітності, і незабаром на світ з'явився Сергійко.
Олега в Києві уже не було, його перевели кудись далеко. І перше, що Віра зробила, як тільки стало можливим залишати сина з бабунею, це знайшла собі роботу. Влаштувалася бібліотекаркою і одночасно подала заяву в десятий клас вечірньої школи.
Тепер ішов час куди швидше. День на роботі, увечері з сином.
З вересня почалося навчання, і справ у Віри стало ще більше.
Батько Олега, як завжди, уважно ставився до невістки, дбав про неї і про свого внука. Все частіше згадував він про Олега. І якось, одержавши відпустку, сказав Вірі:
— Поїду клопотати. Не може бути, щоб Олега не відпустили.
На вимогу батька, справу Олега переглянули. І ось від нього прийшла телеграма: «їду».
У той день, коли чекали Олега, Віра встала ще тільки розвиднілося. Прибирала, мила підлогу, готувалася, мов до свята. І все розмовляла з своїм сином про батька.
А Олега все не було. Тільки в другій половині дня сусідський хлопчина покликав її на вулицю, сказавши, що до неї хтось прийшов.
На розі вулиці стояв Олег. Він дивився на Віру очима, сповненими ненависті.
— Ти приїхав? Чому ж не йдеш додому?
Олег прогнав хлопця, який прийшов разом з Вірою.
— Маленьку розвідку зробив… Про те, як ти без мене жила, з людьми розмовляв…
— Ти про що?..
— Ну, ну, не викручуйся. Розкажи краще про кавалера з Подолу.
— Нема в мене ніяких кавалерів, Олег. Нікого нема. Ми з Сергійком чекали…
Він махнув рукою.
— Олега не одуриш… Я тебе наскрізь бачу…
І все пішло по-старому. Як і колись, Віра не зуміла відстояти свої права. Кинула роботу, школу. Він влаштувався кіномеханіком, скориставшись добутими у друзів документами. Цілий день дома, а ввечері — на роботу. Батьки купили Олегові нове пальто, костюм, модні туфлі. Олег відразу заявив, що почне збирати гроші на машину. Без машини йому і світ не милий…
Для Віри знову почалося життя під контролем, коли самій не можна і за поріг вийти, а як треба винести на свіже повітря дитину, то тільки з його дозволу. У таких випадках він сідав біля вікна і позирав на тротуар, де гуляла з хлопчиком Віра.
Вона ніяк не могла його зрозуміти. Чому він не довіряє їй? Чому стежить за кожним кроком? Навіть і тоді, коли з нею розмовляли сусідки, Олег потім допитувався, що вони їй говорили, про що розпитували. З його вуст часто зривалися образливі слова.
Якось Віра пішла до зубного лікаря і, не заставши його, вирішила зайти до своїх батьків.
Олег відразу ж, як прийшла, накинувся на неї.
— До кого ходила? З ким була? — схопив її і поволік у темну кімнату. — Зараз же признавайся!
Не хотів і слухати її пояснень. У нестямі шматував на ній плаття, зірвав з вішалки пальто, капелюшок, кофту. Рвав на шматки, примовляючи:
— Гола прийшла, гола й підеш! Голу вижену на вулицю…
Побачивши, що він схопив її туфлі, Віра, нарешті, закричала, вкладаючи у крик весь свій протест, весь біль ображеної душі.
— Не смій! Це я сама купила: за стипендію… Тоді Олег вихопив ніж, ударив ним Віру в груди.
… Пізніше, повернувшись з лікарні, де їй подали допомогу, Віра довго не могла заспокоїтись. Її било як в лихоманці. Прислухалася до розмови, яку в сусідній кімнаті вели з Олегом його батьки, і кожного разу здригалася, як тільки чула його голос. Тепер Віра вже розуміла, що вона боїться Олега. Так, боїться. І в лікарні не сказала правди, боячись його помсти. Їй і досі вчувалося погрозливе попередження: «Скажеш — обом нам кінець. Я слів на вітер не кидаю».
Тепер Олег ставився до неї ніби краще, хоч і не збирався вибачатися, не каявся. Без кінця повторював, що «дуже ревнивий», а, ревнива людина, мовляв, може піти на все. Здавалося, він намагався остаточно залякати Віру, зробити її слухняною, покірливою овечкою.
* * *
Додому Олег
