Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань

Обережно, не заводячи мотора, покотив мотоцикл на польову стежку, яка ледве вимальовувалася в темряві. Пройшовши метрів сто, звернув у вибалок і тут під кущами заховав мотоцикл.

Через півгодини він опинився в центрі міста. «Де шукати Олега або водія таксі? Може, водія затримав контролер, у нього ж не працював лічильник». Так розмірковуючи, брів навмання і мимоволі звернув у провулок, де містилася міліція. При світлі, що лилося з вікон, побачив «Победу», поцяцьковану шашками. «Таксі!» І на ньому київський номер. За мить він уже твердо знав, що це та машина, якою вони їхали.

«Ні, справа тут не тільки в лічильнику», вирішив він і похолов від догадки. Треба було негайно добиратися до Михайла Івановича і попередити його.

Над містом висів низький туман, і ліхтарі здавалися матовими. Хтось ішов попереду, добре чути було його кроки, але постаті Левко не бачив. Він подумав, що світити фарою не зовсім безпечно. А не світити — шию звернеш. Чи не краще скористатися таксі або вантажною автомашиною? А мотоцикл можна буде забрати, як усе минеться.

На зупинці стояло кілька машин. Він поговорив з шофером, сказав, куди йому треба їхати. Той відмовився, пославшись на ненадійність скатів. Левко підійшов до другої машини.

— Знаю я це село. Дорога туди погана, — морщився шофер. Але почувши, що Левко заплатить за обидва кінці і ще на «сто грамів» дасть, погодився.

Скоро вони виїхали на ровенський шлях, і Левко побачив слід на стежці, що вела в поле. Це був слід мотоцикла…

Нічний туман трохи нашкодив працівникам карного розшуку. Ті, що стежили за мотоциклом, не помітили, коли він зник. Слід вивів їх на польову стежку, і незабаром вони дісталися до кущів, де й натрапили на мотоцикл без водія.

Довелося негайно доповісти майорові Дубчаку про невдачу.

Майор тільки незадоволено скривився і за мить уже був готовий діяти.

— Він не міг провалитися крізь землю, — розмірковував майор Дубчак. — І якщо відмовився від мотоцикла, значить, відчув небезпеку. Відчув і поспішив застерегти своїх спільників. Так? Так. На чому помчав? Мотоцикл кинув… Але ж і пішки не пішов. Повніша бути машина. Якась місцева машина повезла його куди треба. Можливо, це було таксі…

… Біля будинку автостанції майор Дубчак розмовляв з багатьма шоферами. Він цікавився, чи не мали вони справи з молодим хлопцем, якому треба було в село на ровенському шляху. Один з шоферів згадав:

— Так, до мене підходив такий, як ви кажете. Чубатий, у хромових чоботях. Просив підкинути його до Черешеньок. Та я не зміг.

— А потім куди він подався?

— Хтось із наших повіз його. З тих, що на ніч заступили. Подзвоніть у парк, і вам скажуть, хто на нічному чергуванні.

Диспетчер назвав кілька прізвищ. Згадані шофери або були в дорозі, або недавно повернулися.

Скоро пощастило знайти і того, хто їздив до Черешеньок.

Черешеньки… Шофер навіть знайшов слід своєї машини, і по ньому вони доїхали до садиби біля кладовища.

Як тільки зупинилися і погасили фари, з хвіртки вийшла людина.

— Це ти, Олег? — почувся хлопчачий голос.

Хтось з оперативників освітив людину ліхтариком, і майор Дубчак відразу пізнав Левка.

— Ну, от ми й зустрілися, Левку, — встаючи з машини, промовив майор.

Навіть поверховий огляд садиби і будівель, розміщених на ній, викривав Михайла Івановича з головою. У сараї, в льоху під соломою були знайдені мотоциклетні деталі. Хазяїн тримав у себе бензин і автол. У шухлядах стола зберігалися підроблені документи на право водіння, фальшиві номери.

Левко спершу відбріхувався, казав, що він потрапив сюди випадково, з хазяїном садиби бачиться вперше. Тоді йому нагадали про Олега Куща. Хіба Левко не знає, де зараз Олег?

Той знітився.

— Звідки мені знати?

— А ми від нього приїхали, — сказав Левкові Дубчак. — Даремно ти затягуєш справу. Розказуй краще все, що знаєш.

«Невже Олег розколовся?» жахнувся Левко.

Він подивився на майора Дубчака і прочитав у його насмішкуватих очах відповідь.

Але Левко ще хотів виграти час. Однаково його вже не відпустять, повезуть у Київ. Можливо, він потрапить у камеру, де сидить Олег, і вони зможуть поговорити. Кінець кінцем, визнати себе винним він, Левко, завжди встигне…

Оперативна група Дубчака недовго затримувалася в Черешеньках. Прихопивши з собою Левка та Михайла Івановича, група виїхала в Житомир.

… Вранці Олега Куща викликав до себе начальник відділення.

— Пробачте, що ми вас змушені були затримати. Тепер усе з'ясувалося. Той, кого ми шукали, затриманий. І ви, Фьодоров, вільні. Ще раз пробачаюся перед вами, юначе, гака у нас служба. Доводиться інколи даремно тривожити людей…

Олег нічим не виказав своєї радості. Навпаки, він ще раз повторив, що буде скаржитися.

Опинившись на вулиці, Олег торжествував. Зараз він упіймає першу-ліпшу машину і гайне в Черешеньки. От натривожився там Левко! Ну, нічого. І на цей раз їм пощастило обдурити міліцію…

Олег на всякий випадок озирнувся, чи ніхто не вийшов слідом за ним. Ні, нікого. На вулиці багато людей, але ніхто не звертає на Олега ніякої уваги.

Ось і автобусна станція. Олег уже збирався підійти до таксі, та раптом відчув на собі чийсь погляд. Миттю озирнувся. Невже це йому здалося? Придивився до людей, які стояли поблизу. Ні, це просто він нервує після проведеної в міліції ночі.

Сказав собі, що треба викинути дурниці з голови, заспокоїтися. Але це було не так легко зробити. Олег підозріло позирав на людей. Нова думка примусила його ще раз добре обміркувати своє становище: а що як у Черешеньках на