Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань

— З палицею.

— А з Токарем вони дружили?

— Здається, дружили.

— Спасибі, товаришу Комов. Те, що ви мені сказали, може допомогти нам розплутати одну справу. Пробачте, що я змушений був вас турбувати.

— Нічого, — зітхнув Комов. — Я звик. До мене багато хто заглядає. Профспілчани наші, товариші з дирекції. Всім цікаво, як то Комов після повернення живе. А мені, чесно скажу, трохи ніби починає набридати… Такий я, як і всі, і нічого їм до мене приглядатися.

Сестра Комова проводжала Волоського на вулицю.

— Братові можете вірити. Він чесний. Зробив помилку, але виправить її.

Офіціальна довідка, одержана з Москви, свідчила, що Воробйов справді перебував в ув'язненні і звільнений достроково в липні цього року. Така ж довідка прийшла і на Токаря. Карний розшук одержав їх короткі біографії: Воробйов і Токар раніше проживали в Донбасі, один одного не знали. Обидва кілька разів притягалися до відповідальності за крадіжку, і останнього разу перший був засуджений на вісім, а другий на п'ять років ув'язнення. Де вони тепер, поки що було невідомо.

Цілий тиждень старшому лейтенантові Волоському довелося пробути в Донбасі. Нічого певного він не знайшов, тільки натрапив на слід якогось Воробйова, що проживав тимчасово в готелі і виписався в кінці липня. Куди він поїхав, цей Воробйов?

Волоському пощастило познайомитися з прибиральницею готелю, яка пам'ятала багатьох колишніх мешканців.

— Кульгавий, з паличкою? Був такий. Я йому навіть білизну прала. Прізвища не пам'ятаю, а що кульгавий жив у дванадцятій кімнаті, це точно.

Трохи пізніше ця сама жінка згадала, що до нього приїжджав товариш і вони навіть побували у неї дома. Забрали з собою білизну кульгавого, яка не встигла висохнути.

— А куди ж поїхали? Невже між ними не було розмови?

— Кудись недалеко. Може, в Макіївку. Бо машиною поїхали.

— А чому ви думаєте, що в Макіївку?

— Сама не знаю чому. Згадалася Макіївка, я вам і сказала.

Розшуки Токаря теж поки що не дали наслідків.

Волоський через комутатор обласної міліції викликав Макіївку. І раптом там знайшовся слід Токаря. Два місяці тому він прибув у Макіївку і відразу потрапив у лікарню. Виписався звідти і зник. Взяв у лікарні під розписку пару білизни, обіцяючи негайно повернути. А коли пішли на вказану ним адресу, там його не знайшли.

Волоський запитав: невже ніхто не приходив до Токаря у лікарню? Йому пообіцяли і це з'ясувати. І на другий день повідомили: до Токаря приходила жінка середніх років, яку звали Тетяною. Де живе і як її прізвище — невідомо.

Довелося самому їхати в Макіївку.

Гардеробниця лікарні, яка кілька разів видавала халат тій жінці, що приходила до хворого Токаря, впевнено сказала:

— Тетяна, рябенька така? Я її знаю. Вона частенько на базарі старими речами торгує.

Прогулянка на базар з гардеробницею. Ще одна прогулянка. Тільки на третій день, у неділю, супутниця Волоського показала йому Тетяну.

Тетяна з базару поверталася не сама, і Волоський, дійшовши до самої її квартири на околиці, змушений був відкласти знайомство на інший раз. Але йому не щастило. Він прийшов до Тетяни рано-вранці і побачив, що двері її квартири на замку. Ніхто із сусідів не міг сказати, коли вона повернеться.

Не було її й на другий день. Волоський інтуїтивно відчув, що зникнення цієї жінки не випадкове.

За будинком Тетяни встановили нагляд. Волоський приїхав у Сталіно, і тут працівники карного розшуку познайомили його з телеграмою, одержаною від майора Дмитрука. Два дні тому в одному з районних центрів Черкаської області пограбовано місцевий універмаг. Спосіб проникнення в магазин такий, як і раніш: у кам'яній стіні зроблено отвір циркулярною пилкою. Висловлювалося припущення, що це справа рук тих самих злочинців, які пограбували магазин Київтекстильторгу.

Тетяна! Її виїзд із Макіївки збігається з «операцією» в Черкаській області. Про це Волоський повідомив Дмитрука, а сам знову виїхав у Макіївку.

Момент повернення Тетяни був точно зафіксований. Вона прийшла додому об одинадцятій годині ранку, нічого не принесла.

Волоський і працівник місцевої міліції зайшли до Тетяни. Пересвідчившись, хто вони, Тетяна вже не могла приховати свого переляку.

— Де я була? Скажу все, як на сповіді. Коли вже прийшли до мене, то, мабуть, знаєте і Токаря.

— Звичайно, знаємо, — підтвердив Волоський. — Нас тільки цікавить, де він тепер.

Жінка перехопила погляд Волоського, яким він оглядав кімнату.

— Ні, ні, у мене його нема. Боже спаси.

— Хіба він не приїхав разом з вами?

— Не захотів. Ніби відчував нещастя, — призналася жінка.

І вона назвала невелику станцію, де вночі попрощалася з Токарем.

— А ще хто був із ним?

— Та Костя ж. Воробйов. Вони завжди разом мандрують. Через того проклятого Костю і мій дома не сидить.

— Токар — ваш чоловік?

— Майже. Ми з ним давно… Оце побратися збирались.

Тетяна розповіла все, що знала, досить одверто. Виявилося, що її викликали в Черкаську область. Три дні чекала на вказаній Токарем у телеграмі квартирі. І таки дочекалася.

— Ну, зустрілися ви? Помилувалися одне одним, а далі? Які доручення вам дав наречений?

— Ніяких доручень. Ми побачилися, поговорили про свої справи…

— А речей ніяких Токар не передав?

Вона спідлоба глянула на нього.

— Нічого не передавав.

Хоч Волоський добре знав, що Тетяна з собою нічого не принесла, все ж, порадившись з оперуповноваженим місцевої міліції, вирішили зробити трус.

Серед документів, які Тетяна тримала при собі, було знайдено маленький папірець з адресою: Кривий Ріг, вулиця Зелена…

На іншому клаптику паперу знайшли свіжі записи руху поїздів і при перевірці