Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань
— Може, й підеш у школу. Але скільки це вже місяців, як повернувся, і ні за холодну воду не берешся. З чого живеш? На які гроші оце добро придбав, що на тобі? Якщо на батькові, — совісно. У такі роки і я, і твій батько вже свій хліб їли. А ти байдики б'єш. На машині по місту ганяєш…
Олег мовчки слухав. На лобі у нього темніла зморшка. Погляд став упертим, зухвалим.
— Моя справа — повідомити. Я не збираюся просити… На коліна не стану, — різко промовив він.
І пішов геть.
Вірині батьки зрозуміли, що Олег намагається залякати їх. І вжили відповідних заходів. Дочці раз і назавжди заборонили зустрічатися з Олегом. Відібрали навіть у неї паспорт.
Настав вечір. В умовлену годину Олег чекав Віру на вулиці Саксаганського.
— Ітимеш завтра в технікум, одягнися як слід. Поїдемо в Боярку.
Вона умовляла його, щоб саме тепер не дратував батьків. Але він і слухати не хотів.
— У житті часто так буває, — глибокодумно казав Олег. — Приходить час, і доводиться вибирати: або любов, або батьки…
Її мовчання, очевидно, не сподобалося йому.
— Може, і ти, як моя колишня наречена… І ти одвертаєшся?..
Серце у Віри затріпотіло від думки, що Олег зараз піде і вони ніколи більше не зустрінуться. Олег уже й так був ображений у своїх надіях, у своїх почуттях. Батьки… Чому вона повинна рахуватися з ними, а вони з нею — ні?
Віра згодом сказала:
— Не гнівайся. Я зроблю так, як ти хочеш.
Два дні її не було дома. Два дні в Боярці пили вино, проголошували тости за щасливе майбутнє. Віра раділа і сумувала. Без батьків, серед чужих людей відбувалися її заручини…
Як уже поверталися, Олег попередив:
— Лаятимуть, я знаю. А ти не мовчи. Забирай свої речі і — до мене.
— А твої батьки? Що вони скажуть?
— Мої? Скажуть так, як я захочу.
Як важко було Вірі вертатися додому!
Переступаючи рідний поріг, Віра глибоко страждала. Хотілося кинутися матері на шию і плакати, плакати…
Мати тільки на мить ніби розгубилася, побачивши дочку. Та ось в очах у неї замиготіли злі вогники, губи сіпнулися. Не стримуючись уже, вона закричала:
— Геть з нашого дому! Шлюха! Бачити тебе не хочемо. Ні я, ні батько…
Всього можна було чекати від матері, але тільки не цього. Ніхто ніколи ще не ображав Віру таким словом. Вона на це не заслуговувала. Навіть і тепер не заслуговувала, хоч і не послухала батьків — ночувала в Боярці. Зникло бажання пробачитися перед матір'ю, поговорити з нею. Не хотілося й хвилини залишатися тут…
Віра вискочила з кімнати, і за нею жалібно зойкнули двері.
Куди податися? В такому вигляді їй не хотілося йти до Олегових батьків. Є лише одне місце, де вона знайде тимчасовий притулок, — у тітки.
Від тітки хлопчик поніс записку Олегові. Через півгодини той примчав за нею машиною.
— Я ж казав! — нагадав Олег своє пророкування. — Так повинно було статися.
* * *
Інженер Куш, був людиною добропорядною, щирою. Свою невістку він запевнив, що зуміє полагодити справу з її батьками. Молодому подружжю відвели маленьку кімнатку, переобладнану з комірчини. Шість квадратних метрів і —жодного вікна. Тут і вдень горить лампочка, а коли її гасять, у кімнаті розливається сірий присмерк, повітря затхле, як у норі. Віра з особливою силою відчувала себе скривдженою, коли залишалася в кімнаті наодинці. Хто був винен, що так сталося? Хто?
Олег неначе розумів, що умови, в які потрапила Віра, гнітять її, і намагався всіляко розважити свою дружину. А втім, не дружину, ні, вона ще вважалася його нареченою. До загсу вони не могли піти, бо Вірин паспорт був у матері. Там залишилось і все Вірине вбрання. Вона пішла з дому навіть без пальта.
— Нічого, — заспокоював і себе, і її Олег. — У мене двоє пальт, одно ми перешиємо для тебе. А далі і нове придбаємо, не бійся. Обійдемося без твоїх батьків.
Віра призвичаювалася до нового «розпорядку» життя, який зустріла у Кущів. Батько Олега прокидався дуже рано, нашвидку снідав і поспішав на завод. Як тільки за ним зачинялися двері, квартира знову поринала в сон. Нікуди не поспішала Олегова мати; до десятої, а то й до дванадцятої години ніжився в ліжку Олег. На стільці і під подушками лежали підручники, але Олег майже не заглядав у них. Вірі Олег теж радив, більше відпочивати, берегти себе.
Робочий день Олега починався пізно, десь о другій годині. До нього приходили хлопці, і тоді Олег прощався з Вірою.
— Піду. Якщо трохи затримаюсь, не турбуйся. Є халтурка…
Їй дуже не подобалося це слово.
Олег повертався годині о десятій-одинадцятій вечора. Руки його пахли бензином. Бензином пропахали і хусточки, які мати клала Олегові в кишеню. Віра цікавилася — звідки бензин? Де Олег буває і що робить? Олег відповідав напівжартома:
— Казав же — халтурка… Для тебе стараюся.
І справді, через кілька днів Олег повів Віру в універмаг, вони набрали їй на плаття, купили панчохи, духи.
У Олега завелися гроші. Згадуючи його минуле, Віра непокоїлася. Розпитувала, де він їх заробляє.
— От іще причепилася. Ну добре, скажу вже. Сама знаєш, я майстер на всі руки. Як треба мотор відремонтувати — беруся. Велосипед полагодити — теж можу.
— Чому тебе кличуть тільки ввечері? — допитувалася Віра.
— Он воно що? Ти… ревнуєш? — хапав її і пригортав до себе Олег. — Дурненька… Тому ввечері кличуть, що вдень самі на роботі зайняті.
Якби Віра не знала, що Олег відбував покарання, може, вечірні його мандрівки
