Завидний холостяк - Iрина Давидова

- Ааа, ось як. Ну що ж, покажете мені, що знаєте?

- Давай на "ти"? Мені здається, ми одного віку.

Я знизала плечима, уважно подивившись в його очі.

- Гаразд. Музику, або без?

- Давай з музикою.

- Маргарита Морозова?

Я різко обернулася і помітила біля входу в зал чоловіка з букетом квітів.

- Так.

- Вам букет.

Я схилила голову і пройшла до кур'єра.

- Від кого?

Він знизав плечима.

Напевно Микита надіслав. О, там навіть записка є.

- Ось тут, будь ласка, розпишіться.

Я залишила підпис, і забравши букет тут же уткнулась носом в красиві рожеві бутони. Микита все-таки найкращий чоловік на світі.

- Що, чоловік такий зайнятий, що не знайшов часу прийти підтримати дружину? Вирішив букетом відбутися? - почула я, коли знову залишилася одна з учнем.

Відірвавшись від квітів, перевела погляд на Максима.

- Мій чоловік провів тут практично весь день. Розминайся, і не лізь не у свою справу.

- Гаразд-гаразд. Один нуль на твою користь.

- Так-то краще, - хмикнула я, і подивилася на нього задумливим поглядом.

А хлопець-то нічого.

- І раз і два, і три, і чотири, ногу в сторону, носок тягни. І ще й раз і два, і три, і чотири, ногу назад. І раз і два, і три, і чотири, ось так, угу, добре. І... раз і два і нахил, ось так... еее... ти чого? - я застигла, коли він нахилив мене і наблизився до губ. - Так, Максиме, на сьогодні думаю закінчимо.

- Вибач, - випроставшись, промовив він, - вибач, просто. Все нормально. Давай ще пару раз повторимо.

- Добре. Давай. Тільки не забувай тягнути ногу при випаді.

Він кивнув, і ми знову продовжили вивчати кроки.

- І раз, і два, і три, і чотири. Носок.

Помітила в залі Микиту. Приїхав вже. Якраз вчасно.

Повторивши ще кілька разів кроки, я відпустила його.

- На сьогодні достатньо. Побачимося завтра в цей же час.

- На все добре, Маргарита.

Втомлена і вимотана я пройшла до чоловіка.

- Привіт, - прошепотіла я, і тут же була втягнута в його обійми.

- Втомилася? - прошепотів він мені на вухо.

- Ти навіть не уявляєш наскільки. І це мені вдалося поспати пару годин в кабінеті.

- Це ще й з незвички.

- Так, ти маєш рацію. Я ж давно не танцювала. Але це так круто виявилося, повернутися до улюбленої роботи.

- Я рад, що тобі краще. Додому?

- Так. Все що я хочу, це скоріше дістатися до ліжка і завалитися спати.

- Тоді переодягнешся і поїдемо?

- Угу.

Я забрала із залу букет квітів, і вимкнувши світло, пішла в кабінет переодягатися.

- Залишу квіти тут, щоб теж красиво було.

- Буду надсилати їх тобі частіше.

- Спасибі, Микита.

Діставшись додому, я ледве знайшла в собі сили прийняти душ, і відразу ж завалилася спати. Крізь сон чула, коли прийшов Микита. Він відразу ж потягнув мене у свої обійми, і ми разом провалилися в глибокий сон.

Далі життя розквітло новими фарбами. Мені вдалося відвернутися від трагедії та повністю зануритися в роботу. Я буквально не вилазила зі студії. До того ж мені вдалося зібрати ще трохи людей і створити третю групу. Здається, справи йшли в гору. Студія набирала обертів. Про прибуток поки мови, звісно, не йшло. Але Микита мені й слова не говорив про це. Все що я отримувала від учнів, чоловік сказав забирати собі. Я була йому за це вдячна.

За підсумком через місяць у мене склалося п'ять груп, і я почала подумувати про те, щоб взяти собі в колеги ще одного викладача. Інакше я скоро загнуся на роботі.

Провівши останнього учня, я втомлено видихнула і застигла посеред залу, побачивши в проході його очі. Він стояв і дивився на мене немов хижак, готовий ось-ось напасти на свою жертву. Я збентежено посміхнулася, і кивнувши, пішла до нього на зустріч.

- Тільки нічого не кажи. Я хочу відчути, як ти скучила.

- Думаєш, я скучила?

- Безумовно так.

Микита.

- Татку, привіт. Я до вас з новиною.

- Привіт, дочко. По дорозі розкажеш? Я хочу перед роботою заскочити до Ріти.

- Ем, а де вона?

- На студії ночувати залишилася. Сил не було додому їхати.

- Хм, ну це дивно. У нас же водій є.

- Вона вчора пізно звільнилася, і не наважилася турбувати Олега.

- Зрозуміло.

Я забрав ключі від авто, і надівши куртку, разом з Аліною вийшов з дому.

- Нарешті весна. Набрид вже холод.

- Поки що це тепло оманливе. Сама знаєш.

- Це правда. Так і є.

Ми їхали по трасі, коли Аліна вирішила почати розмову.

- Татусю, я загалом з новиною до тебе.

- Що сталося?

- Я вагітна. Уявляєш?

- Ти хочеш сказати, що я буду дідусем? Так скоро?

Вона щасливо закивала, посміхаючись у всі тридцять два.

- Не скажу, що радий так швидко стати дідом, але шалено щасливий за тебе. Ти скоро станеш мамою.

- Так, татусю! Я сама досі не можу повірити. Ти тільки Ріті не кажи, що вона буде типу бабуся. Чи не найприємніший комплімент в її віці.

Я сміявся.

- Це точно. Ну а татусь вже в курсі?

- Макс? Так, він дуже радий, тато. Думаю, ми скоро одружимося.

- Добре. Ти ж знаєш, що завжди можеш звернутися до мене за допомогою? Якщо потрібні гроші.

- Знаю, тато. Але все добре. Я заробляю. Макс заробляє.

- До речі, ким він працює?

- Ооо, він айтішник. Мені щастить на комп'ютерних геніїв.

- Точно щастить. Але, сподіваюся, не такий зануда, як минулий?

- Нііі, безумовно не такий.

Діставшись до студії Ріти, я нарешті зміг обійняти Аліну. За кермом відвертатися не найкращий варіант. До того ж тепер я у відповіді ще й за майбутнього онука.

- Шалено радий за тебе. Вітаю, донечко.

- Дякую, татко. Ходімо і Ріту потішимо?

- Ходімо.

Привітавшись з охоронцем, ми увійшли в будівлю. Всюди ще стояла тиша, що в принципі не дивно. Робочий день починався з дев'яти, як у дружини, так і у мене. Тому я заїхав раніше, щоб побажати Ріті доброго ранку.