Завидний холостяк - Iрина Давидова

Господи, за що ти так? За що ти так зі мною вдруге? Спочатку дружина, тепер син.

За що забираєш найрідніших і коханих людей? Адже вони ні в чому не винні. Тим більше маленьке янголятко, яке навіть не встигло зробити свій перший подих.

По щоці скотилася сльоза. І плювати, що кажуть чоловіки не плачуть. Не плакати можуть тільки ті, хто нічого не відчуває. А це не про мене. Вчора разом з новиною про смерть сина обірвалося і моє життя. І мені не те, що поплакати, мені ревіти хотілося, рвати й метати. Хотілося все навколо трощити, аби хоч якось виплеснути свій біль.

Карма у мене чи що така. Спочатку мама, потім дружина, тепер дитина. І головне, як пояснити все Ріті? Її ця новина зовсім вб'є.

- Татку, тримай, - почув голос дочки, і піднявши голову, побачив перед собою простягнуту руку зі стаканчиком кави. - Тобі потрібно хоч трохи кави, ти зовсім не спав.

- Спасибі, дочко, - я забрав у неї стаканчик і перевів погляд до вікна. Вже день. - Скільки часу?

- Вісім годин, тату. Як Ріта?

- Вона ще спить.

- Татусю, мені дуже шкода. Але я впевнена, у вас ще будуть діти. Татусь.

Я повільно закивав головою.

- У тебе міг бути братик. А у нас син. А ти як тут опинилася?

- Я дзвонила Дімі. Дядько Олег, як і ти трубки не брали, я почала переживати. Ти знаєш, що могло статися?

Я похитав головою.

- Не знаю. Не знаю, Алін. Їй здається стало погано і вона, загалом Ріта впала і здається прямо на живіт.

В голові тут же промайнула подібна картина, від чого стало боляче і я міцно  примружився, намагаючись прогнати ці думки. Жах, що творився зараз в моєму житті, ніяк не відпускав мене, і лише з кожною секундою сильніше тиснув на грудну клітку. Світ перевернувся. Життя тріснуло навпіл. На до і після. Хоча... правильніше сказати не навпіл. Адже вже не вперше.

- Татко, ти ж сильний, ти впораєшся. І Ріті допоможеш, правда ж? І я буду поруч. Завжди підтримаю.

Я кивнув і забрав дочку у свої обійми.

Як би хотілося, щоб все було так просто. Щоб нікому не заподіяти біль.

- Микита Тимофійович, - до нас підійшов вчорашній лікар.

- Так?

Я піднявся, і знову притиснув Аліну до себе.

- Ваша дружина прокинулася. Вона ще нічого не знає. Я подумав, що буде правильно якщо ви самі їй про все скажете.

- Так, дякую.

- Іди, тато. Я тут почекаю.

Я кивнув, і поцілувавши її в скроню, пройшов до палати. Серце калатало немов загнаний в клітку птах. Але відтягувати немає сенсу.

Увійшов до палати та з гіркотою видихнув. Моя дівчинка. Лежить втомлена, без сил. Вона хоче почути від мене щасливі слова, А я... у мене немає хороших звісток.

- Микита.

- Кохана.

- Микита, де наш малюк? Хто у нас народився? Коли його принесуть? - один за одним ставила питання, а я міцно стискав кулаки та щелепи.

І як, як мені сказати дивлячись в її очі що сяють. Як розбити її щастя? В одну секунду знищити надії, і мрії. Як сказати, що син помер?

Його немає.

- Ріта, - я все ж пройшов до неї, і присів поруч з ліжком на стілець, - Ріта, малюк він…

- Що? Де він? - вона перестала посміхатися, і злегка насупилася.

- Він помер, - не вірив, що кажу ці слова, але й приховувати також не було правильним. Та й що я скажу? Потерпи, його принесуть пізніше? Це брехня. Ніколи не принесуть. Ніколи. Тому що наш хлопчик помер!

Чорт забирай!

- У нас був син.

- Навіщо ти прийшов? - прохрипіла вона, дивлячись на мене зі злістю.

- Ріта…

- Навіщо ти прийшов і сказав мені про це? Ти!

Вона відвернулася на інший бік і накрилася ледь не з головою.

- Ріта, ми це переживемо разом. Чуєш? У нас ще будуть діти. Обов'язково будуть. Ріта, ти не повинна закриватися від мене. Я хочу бути поруч.

Наступні два дні пройшли все так само в повній тиші. Ріта так і не заговорила зі мною, а тридцять першого і зовсім мало не втекла з клініки. Влаштувала там істерику, змусила видати папір про відмову подальшого лікування на стаціонарі та попросила мене відвезти її додому. Я не хотів їй перечити зараз. І тому забрав додому.

Ріта весь день просиділа в дитячій кімнаті тримаючи в руках рамку з фотографією дідуся.

Ні про яке святкування Нового року мови йти не могло. Навіть Аліна, якій я заборонив приїжджати й псувати собі настрій, все одно приїхала.

- Я відправила свого до батьків. Мені зараз теж не до свята, знаючи, як вам погано.

- Я не хочу, щоб ти через нас…

- Татусю, ну що ти таке кажеш? Це і моя трагедія теж. До того ж я вам хоча б їсти приготую. Тітка Кіра явно вихідна.

- Спасибі тобі, дочко.

- Люблю тебе, татусю.

Поки Аліна крутилася на кухні, я вирішив сходити на розвідку до Ріти. Вона як і раніше сиділа на дивані в дитячій. Її погляд був спрямований в стіну.

Я тихенько постукав і не дочекавшись відповідної реакції, пройшов в кімнату. Присів біля дружини та взяв її руку у свою.

- Там Аліна прийшла. Вийдеш до неї?

Ріта повільно похитала головою.

Я зітхнув.

- Кохана, нам просто потрібен час. Мені так само складно, як і тобі. Ти тільки скажи, що тобі треба, і я все зроблю. Мені нестерпно бачити тебе такою. Серце розривається від болю.

Здається, Ріта вперше за довгий час нарешті подивилася мені в очі.

- Микита, - видихнула вона, і рвучко обняла мене, щокою притулившись до грудей.

Моя кохана дівчинка. Носом уткнувся їй в верхівку і ще сильніше притиснув до себе. Як сильно мені не вистачає її зараз. Як сильно не вистачає обіймів, тихого шепоту, ласки. Вона зовсім загубилася після того, що сталося. Я її не звинувачував. Їй так само боляче, як і мені.

- Скажи, чого ти хочеш? Хочеш, полетімо до моря? Або в гори. В ліс. Куди захочеш, Ріт.

- Нікуди не хочу. Від думок все одно не втечеш.

- У цьому я з тобою згоден.

- Микит, - покликала вона тихо, і я заглянув їй в очі, - я хочу повернутися до танців. Хочу свою групу, свої заняття.