Завидний холостяк - Iрина Давидова
28 грудня.
- Друзі, як і зазвичай, тридцять першого працюємо до двох годин дня, і після виходимо на роботу четвертого січня. Корпоратив тридцятого. Є питання?
- Ні, шеф, питань немає.
- Усі за роботу.
Я завершив нараду і взявся за документи, які потрібно підписати до Нового року.
- Настя, принеси, будь ласка, каву.
- П'ять хвилин, Микита Тимофійович, - прозвучало з динаміка.
Скоріше б закінчити з усіма справами, та відправитися додому. Там дружина чекає до вечері. Її добра посмішка і теплі обійми. Я завжди раніше поспішав додому, знаючи, як мене чекає дочка. Але тепер Аліна на своїй квартирі, а вдома кохана жінка. Це так приємно усвідомлювати. Скільки б не минуло часу, мені здається я завжди буду із задоволенням повертатися до дружини та захоплюватися нею.
Кожен раз, коли я дивлюся на неї, мені хочеться досліджувати кожну ділянку її тіла. Довге темне волосся, що нагадують водоспад в ночі, які постійно хочеться пропускати між пальцями та відчувати їх шовк. Ріта не фарбується. У неї свій природний колір, і це ще один бонус моїй дружині. Вона нічим не зіпсована. Навіть манікюр воліє короткий, з прозорим лаком на нігтях. У своїх коханок я не помічав такого прагнення до штучної краси. Все частіше силіконові груди, нарощене волосся і надуті губи. Тепер же я в цьому не бачив нічого хорошого.
- Ваша кава, Микита Тимофійович.
- Спасибі, Настя. Як справи?
- Нормально, начебто.
- Начебто? Мені здається, або ти не вийшла заміж?
- Дивно звучить, чи не так, Микита Тимофійович? Не вийшла заміж, а задоволена.
- Ну, тут дивлячись за кого заміж.
Вона кивнула і посміхнулася.
- Я піду?
- Так. І попроси свого хлопця зайти до мене.
Від моїх слів Настя зніяковіла, і ледь помітно кивнувши, вийшла з кабінету.
Мені здається, що вона ще не скоро стане довіряти Дімці. Але в цьому він сам винен. Нічого було шури мури при всіх крутити. Бовдур.
А ось Настя мені дуже подобається. Вона щира, проста, і добра. Дімці дуже пощастить, якщо він все ж завоює її довіру. Здається, такі, як вона повністю віддаються одному чоловікові. Якщо, звичайно, цей чоловік не стане тупити та робити помилки. А ще такі, як Настя можуть приручити навіть самого завзятого бабія. Її зовнішність готова укласти на лопатки будь-кого. Ну, практично будь-кого. Принаймні я її поважав, і ніколи не намагався натякнути на будь-які відносини, тому що більш глибоких почуттів, як до Ріти, не відчував. А використовувати дівчинку було б занадто нерозумно з мого боку. Головне б Дімка все усвідомив.
- Викликав друг?
До кабінету увійшов Дімка, із задоволеною посмішкою на обличчі.
- Лимона дати? Сліпиш тут своєю зубатою.
- Ну, не тільки ж тобі щасливим бути, - хмикнув він, і завалився в крісло навпроти мене.
- Поділишся?
- Поки все хитко. Ти ж знаєш Настю. З нею просто не буде.
- Сам винен. Нічого було на її очах з дівчатами загравати.
- Ну, тупив, чого вже тепер.
- Головне, що завадив відбутися весіллю.
- Та вже, завадив. Її батько відмовився від неї.
- Серйозно? Через те, що не дозволила бути рятувальним кругом?
- Типу того. Сказав знати її не хоче.
- Ось недолюдок, - вилаявся я, відкинувши на стіл ручку.
У мене в голові не вкладалося що таке можливо. Рідний батько через гроші відмовився від дочки? Як таке взагалі можливо? Та мені було б плювати на гроші, якби питання постало таким чином: врятувати бізнес видавши рідну дочку за не коханого, або залишитися ні з чим, і не зраджувати Аліну. Тут і думати нічого. Гроші можна заробити знову, а повернути дочку ― навряд чи. Її довіру вже точно ні. Як взагалі можна розпоряджатися чиїмось життям? Щоб твоя дитина через тебе була нещаслива?
- Що, про Аліну задумався?
- Так очевидно?
- У мене немає дітей, але навіть я не розумію, як можна відмовитися від своєї рідної людини.
- Та просто покидьок він.
- У Насті крім нього нікого немає. Уявляєш? - я чув у голосі Діми смуток. Жаліє свою дівчинку?
- У неї тепер є ти.
- Головне, щоб вона це розуміла. Я ж її не віддам нікому після того, що було. І той придурок женішок, нехай тільки смикнеться.
- А що було? - не без цікавості уточнив я, але у відповідь отримав похмурий погляд.
- Вибач, друже. Настя, не подружка на ніч, щоб про таке тріпатися.
- Звучить напрочуд. Гаразд, не буду лізти в занадто особисте. Всі питання перед Новим роком закрив?
- В принципі так. Так ще, дещо впорядкувати треба. Але там по дрібниці, я встигну.
- Добре. Новий рік не хочеш з нами?
- Спасибі, але не цього разу, - знову посміхнувся він, піднімаючись з крісла.
Діма пройшов до дверей, а я гукнув його, коли він зібрався вийти з кабінету.
- Так, бос?
- Я радий за тебе.
- Спасибі, Микит.
Нарешті цей бовдур заспокоїться, і не буде благати мене поїхати з ним в клуб. Для мене це давно не актуально, але друга кидати не хотілося. Зате тепер я сподіваюся, він не стане шукати розваги, адже йому є до кого залицятися. І тут кругленькою сумою на карту не прокотить.
Допивши остиглу каву, скривився відставляючи чашку. Який же мерзенний холодний напій.
У кабінеті пролунав дзвінок мого мобільного.
- Так, Олег.
- Микита Тимофійович, Ріта в лікарні.
Я різко піднявся з крісла.
- Народжує? - всередині все стиснулося від страху.
- Ні, Микита Тимофійович, я знайшов Ріту у вітальні на підлозі. Вона була без свідомості.
Вилетівши під здивовані погляди Діми й Насті з кабінету, я з силою втиснув кнопку ліфта. Всередині все палило вогнем, вивертало навиворіт і загрожувало розірвати від болю душу. Ставало страшно від однієї думки, що щось пішло не так, що з малюком або Рітою щось трапиться. Ні, тільки не це, прошу, Господи. Краще мені випробувати біль, ніж їм. Не чіпай їх, не чіпай.