Код да Вінчі - Ден Браун

Ленґдон намалював на папері інший символ.

— Ось первісний символ для позначення чоловіків, — сказав він. — А жіночий, як ви вже, мабуть, здогадалися, є прямо протилежним.

Він намалював інший символ на цій же сторінці.

— Це називається чаша.

Софі здивовано підвела очі.

Ленґдон побачив, що вона зрозуміла зв’язок.

— Чаша, — сказав він, — нагадує потир або іншу посудину і, що важливіше, нагадує обриси жіночої утроби. — Ленґдон глянув прямо на неї. — Софі, традиція каже, що Святий Грааль — це чаша, потир. Але опис Грааля як чаші, власне, є алегорією, яка охороняла таємницю Святого Грааля. Тут, так би мовити, легенда послуговується чашею як метафорою чогось іще набагато важливішого.

— Жінки, — сказала Софі.

— Саме так, — усміхнувся Ленґдон. Грааль — це стародавній символ жіночості, жіночого начала, і Святий Грааль являє собою священне жіноче начало й богиню — символ, що на сьогодні є втраченим, викорененим церквою. Сила жінки, її здатність творити нове життя колись була священною, але становила загрозу для зростання влади церкви, очолюваної чоловіками. Чоловіки, а не Бог, створили концепцію первородного гріха, коли Єва вкусила яблуко в Едемському саду і спричинила гріхопадіння людського роду. Так жінка, яка була священною як та, що дає життя, перетворилася на ворога.

— Я б додав, — підхопив Тібінґ, — що концепція жінки як особи, яка дарує життя, була основою стародавніх релігій. Дітонародження було містичним та вагомим. На жаль, християнська філософія вирішила ігнорувати це і робить Творцем чоловіка. Книга Буття Старого Заповіту Біблії розповідає нам, що Єва була створена з Адамового ребра — жінка є відгалуженням чоловіка. До того ж гріховним. Книга Буття стала початком кінця богині.

— Грааль, — казав Ленґдон, — це символ втраченого жіночого божества. Коли було прийнято християнство, старі поганські релігії не зникали так просто. Лицарі, які заявляли, що шукатимуть Святий Грааль, тобто шукатимуть чашу, розмовляли за допомогою системи кодів, щоб захиститися від церкви, яка спалювала невіруючих.

— Саме так, — сказав Ленґдон.

Софі похитала головою.

— Вибачте, але коли ви говорили, що Святий Грааль — це людина, я думала, що йдеться про якусь конкретну людину.

— Саме так, — казав Ленґдон.

— І не просто про якусь людину, — збуджено докинув Тібінґ і натужно звівся на ноги, — а жінку, яка забрала з собою таку могутню таємницю, що, якби її було розкрито, могла б зруйнувати підвалини християнства!

— Ця жінка добре відома в історії? — вражено спитала Софі.

Тібінґ схопив свої милиці і рушив у зал на нижньому поверсі.

— Якщо ми перейдемо до кабінету, друзі мої, я матиму честь показати, якою її намалював да Вінчі.

А через дві кімнати, на кухні, мажордом Ремі Легалудек стояв у тиші перед телевізором. По телебаченню показували фото чоловіка та жінки… тих самих двох осіб, яким він щойно подавав чай.

Розділ 46

— Я маю адресу в передмісті. Десь у районі Версалю.

— Капітан Фаш знає?

— Ще ні. Він відповідає на важливий дзвінок.

— Я їду туди. Нехай він зателефонує мені, тільки-но зможе.

Колле записав адресу і кинувся до своєї машини. Він мав на радіозв’язку п’ять машин, які їхали з ним.

— Тільки ніяких сирен. Ленґдон не повинен знати, що ми їдемо.

А за сорок кілометрів чорний «ауді» з’їхав з путівця і припаркувався в темряві на краю поля. Звідти вийшов Сайлас і став вдивлятися крізь паркан з колючого дроту, яким було огороджено велику територію. Здаля він побачив, що до замку вела похила дорога, залита місячним світлом.

Нижня частина будівлі була яскраво освітлена. «Дивно для цієї пори», — подумав Сайлас, усміхаючись. Та інформація, яку надавав йому Учитель, була завжди точною. «Я не піду з цього дому без наріжного каменя, — поклявся він. — Я не підведу ні єпископа, ні Учителя».

Перевіривши набої у своєму револьвері, Сайлас зробив зусилля і переліз через паркан, упав на землю з протилежного боку й почав довгий шлях порослим травою схилом.

Розділ 47

Такого кабінету, як у Тібінґа, Софі ще ніколи не бачила. Він був величезний, і його безмежна мозаїчна підлога була заставлена островами робочих столів, завалених книжками, мистецькими виробами — картинами та статуетками, а також незліченною кількістю техніки: комп’ютерів, проекторів, мікроскопів, ксероксів і сканерів.

— Я переобладнав танцювальну залу, — сказав Тібінґ, шкандибаючи по кімнаті. — Навряд чи в мене буде нагода танцювати.

У Софі з’явилося відчуття, ніби вся ця ніч стала якоюсь сутінковою зоною, де ніщо не підтверджувало очікування.

— І все це потрібно вам для роботи?

— Любов’ю всього мого життя став пошук істини, — сказав Тібінґ, — а Сангрил — то моя улюблена коханка.

«Святий Грааль — це жінка», — думала Софі, її голова була заповнена думками, які раніше видавалися безглуздими.

— Ви сказали, що маєте портрет жінки, яку вважаєте Святим Граалем.

— Так, але то не я вважаю її Граалем. Так вважав сам Христос.

— То де ж ця картина? — спитала Софі, оглядаючи стіни.

— Де ж вона? Де ж вона? — Тібінґ розігрував спектакль, мовляв, усе забув. — Святий Грааль. Сангрил. Потир.

І раптом він підкотив до віддаленої стіни і вказав на картину. То була восьмифутова репродукція «Таємної вечері», картини, яку Софі щойно бачила.

— Ось вона!

— Але це та сама картина, яку ви тільки що показували мені! — нічого не розуміла Софі.

Він підморгнув їй.

— Я знаю, але в збільшеному форматі вона справляє ще більше враження.

Софі обернулася до Ленґдона по допомогу.

— Не розумію.

Ленґдон усміхнувся.

— Виявляється, Святий Грааль справді був на «Таємній вечері». Леонардо зобразив її в усій красі.

— Зачекайте, — сказала Софі, — ви казали, що Святий Грааль — це жінка. «Таємна вечеря» — це картина, де є тринадцять чоловіків.

— Справді? — Тібінґ підняв брови. — Придивіться уважніше.

Спантеличена Софі стала пильно роздивлятись усі тринадцять облич: Ісус Христос посередині, шість апостолів по праву й по ліву руку.

— Всі вони чоловіки, — підтвердила вона.

— Правда? — сказав Тібінґ. — А як щодо того, хто сидить на почесному місці по праву руку поряд зі Спасителем?

Софі зосередила увагу на тому, хто сидів праворуч поряд з Христом. Розглянувши його обличчя й тіло,