Код да Вінчі - Ден Браун

Ленґдон зупинив броньовану машину перед шлагбаумом, за яким ішла під’їзна алея довжиною в милю. За будкою для охорони пролягали широкі луки резиденції сера Лью Тібінґа. На будці був напис англійською: ПРИВАТНЕ ВОЛОДІННЯ, В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО. Ленґдон нахилився і через голову Софі потягся до кнопки переговорного пристрою. Із маленького гучномовця чулися дзвінки і нарешті роздратований голос промовив французькою:

— Шато де Війєт. Хто там?

— Це Роберт Ленґдон, — відповів Ленґдон, — я друг сера Лью Тібінґа. Мені потрібна його допомога.

— Мій господар спить. Що вам треба?

— Приватна справа. Це буде дуже цікаво для нього. І дуже важливо.

— Але сер Лью справді спить. Якщо ви друг, то маєте знати, що в нього погано зі здоров’ям.

Сер Лью Тібінґ у дитинстві перехворів на поліомієліт і тепер носив на ногах спеціальні скоби й пересувався за допомогою милиць, але під час останньої зустрічі він справив на Ленґдона враження такої жвавої і колоритної людини, що його інвалідності майже не було помітно.

— Як ваша ласка, дуже прошу, передайте йому, що я маю абсолютно нову інформацію про Грааль. Інформацію, яка не може чекати до ранку.

Ленґдон і Софі чекали, мотор броньованої машини гучно працював.

Так тривало хвилину. Нарешті хтось заговорив:

— Дорогенький, ви й тут живете за гарвардським часом!

Голос був свіжий і бадьорий.

Ленґдон усміхнувся, впізнавши сильний англійський акцент.

— Лью, страшенно перепрошую, що ми о такій непристойній порі.

— Мій прислужник сказав, що прибули не лише ви, а й Святий Грааль!

— Я сказав так, бо подумав, що це підніме вас з ліжка!

— Так воно й сталося.

— То відчините ви вашу браму старому другові?

— Ті, хто разом шукає істину, є більше, ніж друзями. Вони є братами. Я відчиню браму, — проголосив Тібінґ, — але спочатку ви мали б підтвердити щирість вашого серця. Це випробування честі. Ви маєте відповісти на три запитання.

Ленґдон застогнав і прошепотів Софі:

— Трошки терпіння. Сер Лью у своєму репертуарі.

— Перше запитання, — оголосив Тібінґ голосом Геракла, — вам подати чай чи каву?

Ленґдон знав, як Тібінґ ставиться до любові американців до кави.

— Чаю, — відповів він, — «Ерл Грей».

— Чудово. Друге запитання. З молоком чи з цукром?

Ленґдон вагався.

— З молоком, — прошепотіла Софі йому на вухо. — Думаю, англійці додають молока до чаю.

— З молоком, — сказав Ленґдон і почув мовчання у відповідь.

А втім! Ленґдон згадав, який напій подавали йому, коли він тут був востаннє, і зрозумів, що запитання каверзне.

— З цитриною! — вигукнув він. — «Ерл Грей» з цитриною.

— Правильно, — в голосі Тібінґа звучало задоволення. — І останнє, найсерйозніше запитання.

Тібінґ замовк, а потім заговорив особливо урочисто:

— У якому році спортивний човен з Гарварду випередив той, що з Оксфорду, в Хенлі?

Ленґдон не мав ані найменшого поняття, але він збагнув, заради якої відповіді могло бути поставлене таке запитання.

— Звичайно ж, такої дурниці ніколи не могло бути!

Брама клацнула й відчинилась.

— Ваше серце щире, мій друже. Можете увійти!

Розділ 43

Коли Ленґдон і Софі повернули на широку під’їзну алею, Софі нарешті відчула полегшення.

Броньована машина рушила звивистою обсадженою тополями дорогою до будинку, і Шато Війєт виник по праву руку від них. Триповерхова, як мінімум шістдесят метрів завдовжки, будівля з сірого каменю була освітлена з фасаду прожекторами. Будинок стояв в оточенні ландшафтного парку. У вікнах спалахнуло світло.

Ленґдон припаркувався в затінку дерев.

— Не треба, щоб це хтось побачив з дороги, — сказав він, — або щоб Лью поцікавився, чого це ми прибули на побитій броньованій машині.

Софі кивнула.

— А що робимо з криптексом? Якщо Лью побачить його, то, звичайно ж, захоче знати, що це таке.

— Не хвилюйтесь, — сказав Ленґдон, знімаючи піджак при виході з машини. Він загорнув коробку у твідову тканину, тримаючи її на руках, як дитину.

— Викликає підозру, — висловила сумнів Софі.

— Тібінґ ніколи не відчиняє двері сам, я щось придумаю, щоб заховати це, поки він вийде до нас.

Дорогу до центрального входу було вручну забруковано. Вона, звиваючись, вела до дверей із латунним дверним молотком розміром із грейпфрут. Ще до того, як Софі підійшла, щоб стукнути у двері, двері відчинилися, і вишукано елегантний мажордом стояв перед ними, поправляючи на собі білу краватку і фрак, який він, певне, щойно одяг. На вигляд йому було близько п’ятдесяти, і його суворий вигляд давав зрозуміти, що він не був у захваті від їх прибуття.

— Сер Лью зараз прийде, — заговорив він із сильним французьким акцентом. — Він одягається. Він не любить зустрічати гостей у нічній сорочці. Чи можу я взяти ваше пальто?

І він простяг руку до твідового піджака Ленґдона.

— Дякую, не треба.

— Як скажете. Прямо, прошу, сюди.

Мажордом провів їх через розкішне мармурове фойє до вишукано оздобленої вітальні, освітленої вікторіанськими лампами під абажурами з китицями. Біля дальньої стіни поміж двома кольчугами виднівся камін, обкладений нетесаними каменями, такий великий, що в ньому можна було б засмажити бика. Підійшовши до вогнища, мажордом став на коліна, торкнув сірником підготовлені дрова і тріски, і вони спалахнули. Вогонь розгорявся. Мажордом підвівся, поправляючи піджак.

— Мій господар просив передати, щоб ви почувалися, як удома.

З цими словами він пішов, лишивши Ленґдона і Софі самих.

Ленґдон зняв свій піджак з криптекса, підійшов до оксамитового дивана і запхав дерев’яну коробку під низ, щоб її не було видно. А потім, струсивши, одягнув піджак знову й усміхнувся Софі, сідаючи прямо на захований скарб.

Софі сіла поряд з ним. Коли вона втупила очі в полум’я, насолоджуючись теплом, то подумала, що, певне, її дідові сподобалася б ця кімната.

Вона уявляла собі криптекс, який був під диваном, і думала, чи Лью Тібінґ здогадається, як відкрити його. І чи попросять вони його про це?

— Сер Роберт, — пролунав голос поряд з ними, — я бачу, ви подорожуєте з дамою.

Ленґдон підвівся, і Софі так само звелася на ноги. Голос лунав згори, з гвинтових сходів, які причаїлися в темряві.

— Добрий вечір, — сказав Ленґдон, — сер Лью, чи можу я познайомити вас із Софі Неве?

— Маю честь, — Тібінґ вийшов на світло.

— Дякую, що прийняли нас, — сказала Софі, побачивши, що той чоловік мав металеві кільця на ногах і пересувався за допомогою милиць. Спускаючись, він повільно долав кожну сходинку.

— Я так розумію, зараз досить пізно.

Огрядний, з червоним обличчям, сер Лью мав пишне руде волосся та веселі світло-карі очі, які, здається, весь час підморгували, коли він розмовляв. На ньому були плісировані штани та простора шовкова сорочка під жилетом з візерунком пейслі[31]. Він наблизився до них і простяг руку Ленґдону:

— Роберте, ви схудли.

— А ви — навпаки.

Тібінґ сердечно розсміявся, поплескавши себе по кругленькому черевцю. А потім, обернувшись до Софі, він