Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн

Її мова лилася як вода в гірській річці, легко та витончено. Я навіть відчула укол смутку за цю милу рудоволосу милаїрку. А на обличчі Білого Кату читалася лише огида. Інгрід же, ніби не помічала, що чоловік дивиться на неї, як на муху, що впала в суп.

- Я рада вітати вас у замку Вомон-ле-Тіссен, - сказала я, звільняючись від хватки Назаріо і спускаючись нижче східцями: - Я - герцогиня Резеда-Сандра де Валуа, господиня цих земель і замку. Прошу вас бути моїми гостями.

Асгейр невдоволено підібгав губи й кинув у мій бік недобрий погляд. Але перш ніж він встиг щось сказати, голос подала Меріт:

- Дитино, ти хоч знаєш, до кого звертаєшся?

- На жаль, вашого виховання не вистачило на те, щоб представитися мені. Тому не знаю. Але смію висловити надію, що ми всі зможемо розібратися у вашій особистості, - навмисне дуже ввічливо і доброзичливо сказала я. І встигла помітити як посмішка Асгейра стала ширшою. Невдала теща маршала завмерла, дивлячись на мене широко розкритими очима, і не знаходячи що відповісти на моє нахабство.

Але нічого сказати їй не дав гортанний голос:

- Нам нема чого вирішувати тут у сутінках. Пройдіть у палац, світлі леді. Відпочиньте з дороги, ми поговоримо вранці.

Після цього він першим розвернувся і попрямував до своїх покоїв. Я і Назаріо слідували за лордом. Щоправда, я вирушила в покої Коррадо. Я відчувала страх за хлопчика, поки в замку були мілаїрці.