Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн
Асгейр Гунар дотримався свого слова і насамперед подався оглядати палац. Я вигнала всіх його мешканців надвір, щоб ніхто з них ненароком не потрапив під руку маршалу чи його людям.
Я, Альба та Ромілда всіма силами намагалися вмовити вийти на вулицю Коррадо. Але хлопчик практично заліз під ліжко, вчепився в дерев'яну ніжку, скиглив і з місця не рухався.
- Ідіть у двір, - нарешті зітхнула я.
- Можемо потягти його силою, він худий, утримаємо, - спробувала запропонувати Ромілда.
- Ні, - різко обірвала я. - Ми не будемо примушувати хлопчика. Ідіть, я залишуся з ним.
- Але Кат...
- Ідіть! - я підвищила голос і служниці втекли.
Я сіла на підлогу і тихо заспівала. Першими на думку прийшли рядки з "Балади про лісових дів". Коррадо перестав скиглити та тепер з цікавістю дивився на мене. Я простягла руку, ніжно взяла пасинка за лікоть і легенько потягла на себе.
Ззаду почувся хрускіт половиць, і Коррадо, кинувши мені за спину переляканий погляд, заліз назад. Я розлютилася:
- Я ж наказала піти!
Але обернувшись, я застигла, з жахом дивлячись на третього принца Мілаїри, що увійшов. Звична зла усмішка грала на його губах:
- Ви це мені, світла леді?
- Ні, - я опустила очі, вигадуючи виправдання.
Чоловік був один. Він підійшов ближче і теж сів напроти ліжка. Коррадо від одного його погляду відповз назад, захникав, а потім і зовсім уткнувся лобом у підлогу.
- Не треба, - благала я. - Ви лякаєте його.
- Я тут усіх лякаю, леді Сандро, - Білий Кат продовжував так само вивчати поглядом сина покійного герцога. - Ваша прихильність до пасинка дуже мила. До мене й рідні батьки так не ставилися. З чого така турбота?
- Він лише дитина. Ніхто не знає, як лікувати його захворювання.
- Чому ви відмовилися тягти його силою?
- А це так важливо? - спохмурніла я, розуміючи, що чоловік вже довго стояв під дверима.
– Важливо, – серйозно підтвердив маршал. Він сидів навпроти мене і дивився мені у вічі. В Ольдовії не було прийнято таких прямих поглядів і я, не витримавши, відвела очі.
- Його тягали силою і приховували від світу усе його життя. Він слабкий та наляканий, він...
- Нагадує вам вас саму? - підказав Асгейр. Я не знайшла, що відповісти й просто кивнула. Гунар підвівся на ноги та підійшов до ліжка ближче, потім опустився на коліно і нахилився. Я підскочила, щоб перешкодити йому, але він тільки підняв руку у запобіжному жесті. А потім заговорив. І його гортанний голос лився монотонно, заспокійливо, поступово вводячи у легкий транс. Він говорив на мові островитян, на одному з діалектів далекого Хасло, який я не знала, але як заворожена слухала. Голос принца мов перетворився на муркотіння кота і водночас на шелест дощу.
Коррадо, підняв голову, кілька хвилин дивився на чоловіка, а потім поповз у його бік. І ось, лише через кілька хвилин хлопчик вже стояв перед принцом. Ослаблою рукою я потяглася вперед, і взяла пасинка за руку, потягнувши до себе.
Голос Асгейра стих. Коррадо покрутив головою і звично притулився до мого боку, недовірливо дивлячись на маршала.
- Дякую вам, світлий лорде, - я схилила голову.
– Не варто. Ви ще дещо винні мені, світла Резеда-Сандра.
- Що ж? - із завмиранням серця запитала я.
- Відплатити за ранкову виставу.
- Що ви хочете? - повністю охриплим голосом запитала я. Асгейр зробив один крок уперед, потім другий. Наблизився до мене на відстань витягнутої руки. Він розглядав мене згори донизу, я відчувала його погляд шкірою, навіть дивлячись у підлогу.
- Я не довіряю вашим служницям, і хочу, щоб сьогодні ввечері у моїх покоях служили ви.
– Що? - Здивувалася я і навіть підвела голову, рефлекторно відсуваючи пасинка собі за спину і роблячи крок назад. Блакитні очі дивилися на мене з дивним виразом, зіниці Асгейра були помітно розширені. Я як заворожена спостерігала як він зробив ще один плавний крок уперед.
- Ви будете мені прислужувати сьогодні, світла леді. Ви ж не хотіли, щоб я відігрався на комусь іншому за вашу чергову хитрість.
- Я... ні, я... - слова застрягли в горлі, а очі защипало від образи, і я скоріше опустила їх.
- Тоді приходьте із заходом сонця.
Після цього чоловік розвернувся і вийшов із кімнати.
Я ще якийсь час стояла, тупо дивлячись у половиці. Потім впевнено схопила Коррадо за руку і попрямувала у двір. Коридорами снували мілаїрці, обшукуючи кожен кут.
Альба кинулася до мене, як побачила на сходах.
- Пані, він був під дверима, ми...
- Тихіше, Альбо, все добре. Ідемо.
У палаці люди Асгейра нікого не знайшли. Білий Кат помітно засмутився, він кинув на Назаріо недружній погляд і пообіцяв найближчими днями оглянути весь замок. Бруно з гідністю вклонився і гордо повідомив, що буде радий такій пильній увазі до Вомон-ле-Тіссен. Асгейр у компанії Фолкора Нілуа вирушили до казарм. А палацові жителі приголомшено розбрелися по своїм кімнатам.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно