Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн

Весь ранок, поки йшли збори, я міркувала над тим, як ми увійдемо до фортеці. Я не хотіла, щоб люди думали, що ми ганебно здалися, і на територію Вомон-ле-Тіссен заходять загарбники. Я мала залишитися герцогинею в їхніх очах. Я тільки-но почала завойовувати їхню повагу.

На світанку гонець із палацу приніс одну з моїх суконь. Асгейр дозволив мені послати звістку, що я жива і повертаюся додому.

Моя сукня була чорною, з високим накрохмаленим коміром. До нього додавались тканинні рукавички в тон та туфельки. Робити зачіски я не вміла, тому просто розчесала волосся і залишила його розпущеним. Лише одягла свою весільну діадему, яку так само поклали у скруток – мій маленький атрибут влади.

Білий Кат, увійшовши до намету у своїй вугільно-чорній формі, завмер, оглядаючи мене з ніг до голови. Потім насмішкувато зігнув губи:

- Чому не зелений?

- У мене жалоба, лорд Асгейр, - насмілившись, я повернула усмішку.

- Що ж... Співчуваю вам, - чоловік раптом посерйознішав. – Ви вже готові?

- Так, - сказала я, беручи зі столика келих із водою, який принесли мені вранці. Рука під пильним поглядом Асгейра здригнулася, і я випустила посудину, розплескавши залишки води.

Маршал зробив кілька кроків уперед, нахилився і підняв келих:

- Не переживайте так, леді Сандро, все найстрашніше вже сталося.

- Прошу пробачення, - я збентежено опустила очі. - У мене тремтять руки. Напевно, я перенервувала.

- Доведеться за вами підбирати, - посміхнувся Асгейр. - Хочу познайомити вас з моїм заступником і вірним другом. Фолкоре!

Полог відкинувся, і в намет ступив чоловік років тридцяти. Його скроні були поголені, а на потилиці світле волосся зібране у хвіст. Він був трохи нижче Асгейра, широкий у плечах, міг похвалитися мускулатурою воїна, якій можна позаздрити. У нього була світла борода, а від скроні й до лівого ока простяглися три шрами, наче від кігтів ведмедя. Зіткнувшись з його карими очима, я присіла в реверансі. Білий Кат представив мені мілаїрця:

- Фолкор Нілуа. Моя права рука. Його мати була ольдовійкою, тому про ваші закони він чув з перших вуст.

- Я рада познайомитися з вами, лорде Фолкор. Думаю, мене вже заочно представили.

- Прошу пробачення за лорда Асгейра, - по-доброму посміхнувся світловолосий. - Він обізнаний про ольдовійську пристойність набагато менше. Так, герцогине, я чув про вас. І хотів би висловити свою повагу за... вашу вчорашню появу в таборі. То був дуже сміливий вчинок.

- Дякую. Але це скоріше був вчинок розпачу.

Я усміхнулася чоловікові у відповідь. Слово знову взяв Асгейр, пояснивши мені:

- Фолкор має право розпоряджатися моєю армією і підписувати папери від мого імені. Ходімо, леді Сандро.

Як тільки ми вийшли з намету, до мене кинулася якась яскраво виряджена фігура. Але дорогу їй перегородив Фолкор.

- Герцогиня, герцогиня, герцогиня, - наспівуючи промовив чоловік: худий, довгий, рудоволосий. На останньому слові він навіть пробіг пальцями струнами лютні, яку тримав у руках. Він був одягнений у червоно-чорно-жовте, кольори Мілаїри. А визначити його вік по обличчю було дуже складно, йому з однаковою ймовірністю могло виявитись як двадцять, так і тридцять п'ять.

- Чого ти вибіг, Арне? - невдоволено скривився Фолкор, хапаючи невгамовного чи то барда, чи блазня, за плече, в той момент, коли він спробував обігнути воїна і наблизитися до мене.

- Весь табір гуде про юну чарівницю, - рудий так само захоплено дивився мені прямо в очі. Він різко перейшов на ольдовійський і сказав: - Я відчуваю, що ви зіграєте велику роль не тільки в долі Валуа, а й усієї Мілаїри. Я не міг прогаяти шанс познайомитися з вами, світла леді.

Мене раптом пронизав спогад:

- Арне Йансе? – перепитала я. - Ви ж автор "Балади про лісових дів"?

- О, герцогине, ви впізнали мене. - захоплено охнув чоловік. Тепер я розуміла, що цей мілаїрець старший за мене мінімум років на десять.

Уславлений бард невдоволено глянув на руку Фолкора і той, повагавшись, прибрав її. Арне підійшов ближче, вклонився мені: - Я дуже радий знайомству, світла Резеда-Сандро.Чи можу я просити вас про гостинність та можливість написати баладу і про вас? Як тільки я побачив вас, я зрозумів, що твір, створений на вашу честь, матиме успіх набагато більший, ніж "Балада про лісових дів". Ваша краса затьмарює сонце, що сходить, а розум гостріший за меч Білого Кату.

Від останнього порівняння я мимоволі здригнулася, але тут же зробила кніксен у відповідь:

- Я буду дуже рада, якщо ви приймете мою пропозицію погостювати у палаці замку Вомон-ле-Тіссен. І вважатиму за неймовірну честь, якщо ви увіковічните мій образ у своїх піснях.

- Ви чудові, - захоплено прошепотів бард, знову торкнувшись пальцями струни. Лютня озвалася ніжною тягучою мелодією. Яку, мов гуркіт грому, обірвав голос Асгейра Гунара:

- Досить, Арне. Ти досяг чого хотів. Тепер нам треба йти.

З цими словами Білий Кат пішов уперед. Я та Фолкор за ним. Солдати, повз яких ми проходили, шанобливо схиляли голови перед маршалом. Мені діставалися зацікавлені погляди. Я боялася, що вони будуть дивитись на мене як... Як загрожував у своєму посланні Асгейр, але мої побоювання виявилися безпідставними. В очах були лише інтерес і насторога.

- Боїтеся? - спитав мене Асгейр, зупинившись. Він жестом показав Фолкору відійти. Нілуа покірно вирушив до основного війська. Я провела його поглядом і обернулася до замку. Його ворота, як і раніше, були зачинені.

Опустила голову, намагаючись не зустрітися з Гунаром поглядом, схрестила руки на грудях. Я не боялася. І це турбувало мене ще більше. Адже я відчувала себе у безпеці та спокої у присутності найкривавішого завойовника в історії Ольдовії.

- Трохи, - промовила я. Голос мені самій здався жалюгідним.

- Ходімо, леді Сандро, - раптом похоловши, сказав третій принц.

- Тільки ми? - Здивовано озирнулася навкруги.

- Я все ще не впевнений у тому, що ви змирилися з нашою перемогою, - знизав плечима чоловік. Я все-таки підняла очі й вдивилася в його льодово-блакитну райдужку: