Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Гранати! — наказав я, — і вперед полетіли гранати. Вони розчистили ще кілька десятків метрів шляху. Я прикладав розпечене дуло кулемета до розпанаханих тіл червоноармійців. Кров шипіла й випаровувалася, охолоджувала зброю, й від цього був страшний сморід. Ще гранати, ще кров, а потім знову постріли. Нам почали дошкуляти з тилу, але я наказав не відповідати. Не можна було встрявати в бій, можна тільки пробиватися до виходу й тікати. Здоров’я меншало, а ми продовжували вперто атакувати й косили взводами білявих красенів із рязанськими обличчями.

— Уперед! — закричав хтось попереду — мабуть, командир, який розумів, що ми ось-ось утечемо. І натовп червоних кинувся на нас, ошкірений багнетами. Ми вистріляли останні набої, кинули останні гранати, вбили дуже багато, але товаришів було ще більше, і ось вони бігли до нас. Ми з Мовчуном почали стріляти з револьверів. Хоч це нічого не вирішувало. Бухгалтер заскочив у якийсь кабінет. Я не думав, що він збирається тікати, я був у ньому впевнений, але що саме він хоче зробити, не дуже зрозумів. А він витяг у коридор важезний дубовий стіл, мабуть, конфіскований із якогось панського маєтку, й перекинув стільницею до товаришів. Я думав, що так він хоче захистити нас від куль, але нам більше треба було боятися багнетів, бо хвиля оскаженілих була вже поруч. Бухгалтер витягнув праву руку, склав пальці у вигляді пістолета і зробив дивний жест. Я спочатку подумав, що він трохи збожеволів, але пролунав якийсь удар — і стіл, важкий дубовий стіл із двома тумбами, несподівано полетів у бік червоних. Наче той поршень, він випхав їх метрів на п’ятдесят, багатьох розчавив, а ще більше збив з ніг. Я побачив вихід.

— За мною! — крикнув я і щосили побіг. Деякі товариші стріляли по нас, лежачи на підлозі, але наші запаси здоров’я дозволяли про це не турбуватися. Вибігли до виходу і побігли геть. Позаду чулися крики, попереду ставало темніше, і ось уже темрява стала повною. Я вів навмання, в мене було добре відчуття простору. Вивів до щілини, вилізли, швиденько поставили бетонну плиту на місце й засипали її битою цеглою. Упали на неї й важко дихали.

— Охеріти! — сказав Мовчун, і це багато що значило. Бухгалтер присвітив мені ліхтариком в обличчя.

— А ти залишився побитим? — здивувався він.

— Ну, звісно, я ж казав, що для нас усе насправді.

— Ми виконали завдання?

— Так. Але попереду ще дуже-дуже багато роботи. Три хвилини відпочинку, і підемо. Тільки скажи, що це за фокус із пальцем? — спитав я.

— Довго розповідати, — махнув рукою Бухгалтер.

— Фальшивий обранець? — здогадався я.

— Невже ти й про це знаєш? — здивувався він.

— Оце нам пощастило! — Я усміхнувся і подумав, що все на диво добре складається. Невже ми виграємо?

— А от якби не я, нас би що, вбили? — спитав Бухгалтер.

— Ну, ми б іще повоювали, але ймовірність була висока. Ця гра дуже жорстока, як ти встиг помітити.

— І тоді б усе, Україні хана?

— Ну, найімовірніше, так, хоча дещо ми вже встигли зробити. Ходімо, десь поїмо, я голодний, наче вовк.

Ми підвелися й пішли темним підвалом до виходу, коли я почув попереду якісь голоси.

— Стій! — прошепотів. Ми присіли. Попереду хтось розмовляв, світили ліхтарі. До нас хтось наближався. Я роздивився чорну уніформу. — Треба сховатися. — прошепотів.

Ми трохи повернулись, я посвітив ліхтарем, знайшов якусь щілину під стіною, показав хлопцям, щоб ховалися там. Сам заліз останнім, поклав на себе з десяток цеглин, присипав вологим сміттям, а голову прикрив задньою панеллю зі старого телевізора. Люди в чорному наближалися. Говорили тихо, уважно світили ліхтарями. Коли зайшли до приміщення, де ми ховалися, я побачив, що вони з кийками й пістолетами. Щось говорили про несанкціоноване вторгнення до гри. Світили навколо, один із ліхтариків зупинився на коробці, що прикривала мою голову. Секунда, дві, три.

— Звідки тут панель телевізора? — спитав один із охоронців.

— Мабуть, розбирають, викручують конденсатори, які потім здають, — пояснив інший. Їх було близько десятка. Потупцювали далі. Ми почекали, поки вони пішли, тоді вже вилізли, брудні та змерзлі, бо в щілині було дуже сиро.

— Хто то був? — спитав Бухгалтер.

— Охорона корпорації «S. S. А.».

— Що за корпорація така?

— Дуже потужна й небезпечна. Нам краще з нею не зв’язуватися.

— А от із міліцією доведеться, бо схожі на бомжів, — скривився Бухгалтер. Так, ми мали вкрай кепський вигляд, годі було й думати піти до міста в такому стані. І це ще коли не враховувати мого розпухлого обличчя в синцях.

— Ходімо до річки. А дорогою зайдемо в секонд, — наказав я.

Повів хлопців залізничними коліями. У секонді купили сякого-такого одягу. Умилися на бережку, переодяглися, Бухгалтер засів обробляти мою мармизу.

— Владюшо, тобі треба до лікаря.

— Немає часу.

— Багато ран, можуть бути зламані кістки. І шрами залишаться, якщо не зашити.

— Шрами прикрашають чоловіка — допрацьовуй, і підемо.

Він промивав рани перекисом водню із санітарного пакета. Я зчепив зуби і сичав. Навіть не сіпався.

— А ти терплячий, Владюшо. Звиклий до болю.

— Я працював із чудовиськами. Це не біль, а так, комарики покусали.

За роки розвідок я отримав так багато травм, що справді звик до болю, навчився жити з ним. Важливе вміння, яке, впевнений, ще не раз мені знадобиться.

(Про Фальшивого обранця можна більше дізнатися у книжці «Ніч на восьме березня»).

Розділ 7

«Беркутня»

Навівши марафет, пішли в недорогий заклад неподалік. Замовив три обіди, зателефонував із нової сімки Тетяні Павлівні. Вона була знервована.

— Куди ви зникли? Треба, щоб ви були постійно на зв’язку!

— Там, де ми були, його не було.

— Що і де ви робили?

— Почитайте в новинах про гру «ВЧК», — порадив я.

— Мені ніколи читати! Ви знаєте про проблему на кордоні?

— Яку?

— Неподалік від траси Київ — Москва, причому вже на нашій території, почали збиратися невідомі. Прикордонники спробували їх відтіснити, але зазнали великих втрат. Зараз туди направили армійські частини. Є побоювання, що там готується чергове вторгнення в Україну.

— Там відкрито стоять війська, чи «вєжлівиє люді», чи сепари — хто?

— Судячи з того, що я знаю, схоже на якісь спецпідрозділи: при шоломах, зі щитами та гумовими кийками, але їх із невідомих причин не беруть кулі. І вони метри по три заввишки! — перелякано