Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко
— Може, він вийшов за межі району? — спитав Бухгалтер.
— Ніколи про таке не чув, — закрутив я головою. — Він діє тільки в межах того району, чий суд свого часу очолював, а ось людей судить незалежно від прописки. Якось перестрів товариство кацапів, серед яких був колишній воїн-афганець, а зараз поважний бізнесмен, що їхав у відпустку до Німеччини власною машиною. Так той товариш перед очима Мертвосуда розповів, як розстріляв із танка саманну хатинку, де ховалася афганська родина. Там потім знайшли близько десяти трупів і один автомат. Якийсь бойовик таки забіг у хату. Солдата виправдали, і він усе життя переконував себе, що не винен, але Мертвосуду розповів, що автомат підкинув на згарище вже опісля, а хату розстріляв через ненависть до місцевих, спричинену кількома загиблими товаришами. Ось так.
— І що Мертвосуд?
— Відкусив голову.
— І що, росіяни не протестували?
— А що ти зробиш із чудовиськом?
— Мертвосуда не можна вбити?
— Я не знаю, як це зробити. Думаю, цього ніхто не знає. Його неодноразово намагалися вбивати. Розстрілювали з мисливських карабінів. Запрошували снайпера з Москви, той чотири рази поцілив Мертвосуду в голову, але чудовисько цього наче й не помітило. Потім підкладали протитанкові міни під стежки. Дві спрацювали, але Мертвосуд не тільки вижив, а й уцілів. Щоправда, штанини обгоріли.
— Звідки він узагалі такий узявся?
— Він був тутешнім суддею. Очолював райсуд. Як завжди, найбільший корупціонер, штампував вироки за гроші, злочинців відпускав, а невинних відправляв за ґрати. Мав купу бізнесів, більшу частину яких забрав у колишніх власників, був одним із найбагатших людей у районі, та й в області не останнім. Потім загинув на якійсь гулянці з шампанським, дівками та кокаїном.
— Оце в цій тьмутаракані бавляться кокаїном? — здивувався Бухгалтер.
— Кокаїну начхати на географію, його хвилюють тільки гроші. Тут гроші були. Суддя, п’яний та обнюханий, забавлявся з дівками, коли дістав серцевий напад. Дівки злякалися і втекли замість того, щоб викликати швидку. Суддя сконав. Його поховали з величезними почестями на центральній алеї головного цвинтаря Чорнолісся у труні за десять тисяч доларів, яку привезли аж з Італії. На поминках було три сотні людей, на могилі нагорнули гору квітів чотири метри заввишки — справжній курган. Такого розкішного похорону в Чорноліссі ще не було і, мабуть, не скоро буде. Після смерті судді сильні світу цього почали ділити його бізнес, відтіснивши дружину та дітей. За кілька тижнів усе роздерибанили, залишивши родині невеличкий шматок, щоб не голодувала. Може, покійного образило саме це, може, щось інше, але якось із цвинтаря прибіг переляканий сторож і сказав, що могилу судді обікрали. Під уже смердючою і гнилою горою квітів хтось викопав хід і забрав тіло. Спочатку всі вирішили, що невідомі злочинці спокусилися на коштовності в труні: каблучку з діамантом, золотий хрест із товстим ланцюгом, запонки на сорочці, годинник відомої швейцарської марки. Місцеві копачі могил звернули увагу на дивний спосіб викопування ходу. Схоже, копали знизу, а не згори. Коли відкопали труну, виявилося, що кришку виламали зсередини, а не ззовні. Тіла не було. Ну, нехай би крадії спокусилися прикрасами, але для чого їм було забирати тіло? Потім з’ясувалося, що коштовності до труни не потрапили, дружина покійного зняла їх іще до того, як його закопали. Основною версію стала помста. Мовляв, один із тих, хто отримав вирок від судді, вирішив помститися, викрав його тіло і знищив його. Це була правдоподібна версія, бо покійний прославився багатьма зухвалими вироками, за які могли би мститися.
На тому все заспокоїлося, аж поки в районі не почали клекотати чутки, що колишнього суддю бачили живим. Ну, як живим — на живого він був не схожий, але міг ходити, чавив важким поглядом і далі судив. Спочатку ніхто не хотів вірити, але потім свідків побільшало, і в районі зчинилася справжня паніка. Ті люди, які брали участь у дерибані статків покійного, злякалися, що колишній власник буде мститися. У районах еліта любить полювати, тут майже у всіх були карабіни та рушниці, мужики зібралися й вирішили повернути суддю до природного стану, тобто вбити й поховати, щоб уже не виліз. Кілька тижнів полювали, потім перестріли його біля одного з придорожніх ресторанів. Розстріляли кулями зі срібними наконечниками, які, на думку нападників, точно мусили вбити чудовисько. Виявилося, що й такі кулі його не беруть. Мертвосуд не звернув уваги на стрілянину, підійшов до чоловіків і по черзі подивився їм в очі. Мужики опустили зброю і стали по одному сповідатися перед Мертвосудом. Злочинів виявилося в кожного багато. Хтось займався рейдерством, хтось пиляв бюджетні кошти, хтось п’яним збив людину, хтось ґвалтував неповнолітніх — там такі букети були, що борони Боже. Мертвосуд усіх вислухав і всім відгриз голови. Після цього охочих на нього полювати не було. Ходить по району, зустрічає людей, вислуховує від них усю правду, а потім судить.
— А підкупити його можна? — спитав Мовчун.
— Та в тім-то й річ, що ні. Живим він прославився як один із найпродажніших. Тавра ніде ставити. Тепер не бере грошей. Та ніхто й не насмілюється пропонувати. Він якось так впливає на людей. Розповідають усю правду, не намагаються втекти, збрехати чи підкупити. Який би патентований негідник не потрапив до Мертвосуда, а все одно розповість чудовиську правду про свої злочини і слухняно прийме покарання. Ось так.
— А що взагалі сталося? Ну от як це? Чому він не згнив у своїй труні, як інші небіжчики? — спитав Бухгалтер. — Чому виліз із могили, чому став судити?
— Точно цього я не знаю, можу лише припустити. Думаю, в Мертвосуді матеріалізувалося палке прагнення чесного правосуддя. Усі знають, що наші судді продажні й виносять рішення за гроші, але всі розуміють, що це ганьба. Можливо, люди мріяли про чесного суддю, який би судив по правді, — і ось такий суддя з’явився. Щоправда, судить він лише на території одного району. Тому в цей район не потикаються ані президент, ані прем’єр — навіть губернатор Оклунківщини, і той сюди не поїде, як і армія інших чиновників. Вони розуміють: коли потраплять до Мертвосуда, не буде їм милості
