Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Я жодного полоненого не вбив.

— Молодець, чистенький. Ну, тоді давай я.

Присів біля другого. Той був притомний, намагався пручатися, але зі зв’язаними руками пручатися важко. Придушив другого, потім і третього.

— Це обов’язково було робити? — спитав Бухгалтер.

— Аякже! — кивнув я, примружився. Було вже «+3». — Вбирайтеся в їх одяг, беріть зброю. Треба більше роздобути.

— Я не буду мародерське одягати, — сказав Бухгалтер.

— Будеш. Ти ж у джинсах і куртці, тебе одразу вирахують. Вдягайтеся.

Сам став знімати одяг із підвішеного. Він був весь у крові. Те що треба.

— Зробимо так. Я арештований, а ви мене з допиту ведете, — пояснив, бо хлопці спостерігали нажахано. — Швидше, смердить!

Хлопці передяглися і повели. В коридорі нам траплялися червоноармійці, чекісти й арештовані. Наче представники різних рас. Чекісти й червоноармійці — всі високі, плечисті, з правильними рисами облич, біляві й блакитноокі. Арештовані — миршаві, кривоногі, з поганими зубами й щурячими поглядами, наче вороги народу зі старих, іще сталінських фільмів. Ті, кого ще не допитували, — вкрай перелякані. Ті, кого вже, ледь ішли. Частіше їх просто тягли, наче оклунки. Деякі були вже мертві. Ми пройшли повз двері з табличкою «Пункт утилізації», куди приносили мертвих. Нам узагалі-то було сюди, але я планував ще розжитися зброєю. Трьох наганів замало. Нарешті побачив напис «Арсенал».

— Нам сюди. Проси побільше, говори російською! — прошепотів я Бухгалтерові. Той постукав у двері й одразу ж увійшов, не чекаючи дозволу. Молодець, розумів, що діяти треба швидко. Ми опинилися в довгій кімнаті з полицями, на яких лежали ящики зброї та боєприпасів. Перед полицями стояв стіл із друкарською машинкою й сейф. За столом сидів тлустий чорнявий чоловік із вусиками та в пенсне. Він подивився на нас.

— Прибули поповнити боєзапас, — сказав Бухгалтер і діловито став роздивлятися полиці.

— З якого відділу? — спитав чоловік.

— З третього.

— Добре, — кивнув чоловік. — А це хто?

— Та контра, оце трохи допитали, у всьому зізнався, зараз поїдемо поплічників арештовувати.

— Що ж ти, проти комунізму? — з презирством спитав чоловік. Я замугикав щось незрозуміле. Бухгалтер пішов до полиць, узяв там мішок, повантажив гранати та набої.

— Шаблями, — сказав я і заплакав. — Нас денікінці рубали! Шаблями!

Бухгалтер усе зрозумів правильно — хоч і помітно здивувався, але шаблі взяв.

— Те, що ти денікінцям ворог, зовсім не означає, що ти радянській владі товариш, — пояснив чоловік. Я закивав — мовляв, цілком згодний. — А з ворогами ми мусимо вчиняти жорстоко. Бо республіка в небезпеці. Ми оточені зовнішніми ворогами, тому внутрішнім не маємо лишити жодного шансу. Над цим і працюємо. — Чоловік закивав головою. Я подивився на його кулаки. Вони були збиті до крові. Я зрозумів, яким чином він працював. Він підвівся і підійшов до мене. — Дозвольте, трохи допитаю? — спитав у Бухгалтера.

— Ні, він наш, — відповів той. — Як хочеш, я тобі свіжого приведу.

— Та добре б було, свіжого давно вже немає. Якихось задохликів допитую. У мене фрі-версія гри, дармова, а щоб свіжих допитувати, треба гроші платити, і немалі. А грошей немає. — Чоловік зітхнув. — Можна, хоч раз вдарю? В обличчя. Будь ласка.

— Ну, в обличчя — так в обличчя, — несподівано дозволив Бухгалтер. Я аж захлинувся від обурення. Чоловік замахнувся і миттю отримав від Мовчуна. Як і було обіцяно, в обличчя. Скрикнув і гепнувся на підлогу. Я полегшено видихнув, бо встиг трохи злякатися.

Вихопив ремінець із кишені, накинув на горлянку і став душити. Чоловік смикався досить довго, але я дочекався, поки в примруженому оці не побачив «+4». Готовий. Бухгалтер дивився на мене з осудом.

— Друже, якщо ти думаєш, що я душогуб, якому тільки дай придушити когось, ти помиляєшся. Просто тут такі правила, у цій грі. Або ми ЇХ, або вони нас.

У двері постукали. Я показав хлопцям, щоб сховалися разом з тілом.

— Увійдіть! — сказав російською. В кабінет зазирнув червоноармієць.

— Я крик почув… — почав було він пояснювати. І я його впізнав, і він мене. Той самий боєць, який мене арештував. Розгубився білявий красунчик, хотів скинути гвинтівку з плеча, але Мовчун із-за дверей ударив руків’ям нагана по потилиці. Боєць завалився, я його підхопив, щоб не гучно гепнувся. Поклав на підлогу, а далі свою роботу зробив ремінець. «+5».

— Слухай, зупинись! — попросив Бухгалтер.

— Не зупинюся. І вас скоро розкоматозить! — пообіцяв я. — Так, набирайте зброю, якомога більше. Гранати й динаміт окремо, он іще «льюїси», добрі англійські кулемети. Беріть і їх.

Ми набрали зброї, перенесли її в сусідній кабінет, а саму зброярню замкнули на ключ. Сподівалися, що деякий час тривоги не буде. Я наказав хлопцям узяти по кілограму динаміту, по кілька гранат і по жмені набоїв, а на боки почепити шаблі. Частину зброї повантажили в оклунок, який я поніс на плечі. Накульгував, удавав, що мені дуже важко, стогнав, щоб мати якомога жалюгідніший вигляд. Якщо врахувати стан мого обличчя, то й робити нічого не треба було. Обличчя нестерпно пекло, схоже на свіжу відбивну. Підозр ми не викликали, йшли собі до пункту утилізації. Залишалося метрів п’ятдесят. Ми вже звикли до страшних криків із-за дверей, до слідів крові на підлозі й до мертвих тіл закатованих, яких на ношах виносили солдати. З дверей попереду вискочила дівчина в розідраній сукні — середнього зросту, з коротким чорнявим волоссям і виразним обличчям, з розбитими до крові губами. Спочатку кинулася в наш бік, а коли побачила нас, відсахнулася й побігла назад.

— Стояти, курво! — 3 тих самих дверей вискочив чекіст — звісно ж, білявий та блакитноокий, з відкритим і добрим селянським обличчям, яке, щоправда, зараз гнівно кривилося. Чекіст поспіхом натягував із колін штани. — Лови її! — Він побіг за дівчиною. Бухгалтер смикнувся бігти на допомогу, але я схопив його за руку.

— Не лізь! Тобі що, більше від усіх треба?

— Не люблю, коли дівчат ображають! — прошепотів він.

— Це лише гра, заспокойся!

Дівчина забігла за ріг, чекіст теж, потім почувся регіт, дівчина страшно крикнула.

— Ага, втекти думала! Ну я зараз тобі влаштую! — волав чекіст. — Підстилка петлюрівська! Сучка хохляцька! Думала втекти від покарання! Е ні! Відповіси! Зі всією суворістю революційного часу відповіси!

Я б кудись повернув, але коридор був один, нікуди не дінешся. Ми йшли вперед. Назустріч чекіст тягнув скривавлену дівчину. Якби він просто тягнув її, був би шанс, що ми пройшли б повз. Нам не треба було чіплятися. Але той дурень прямо перед нами зупинився й почав бити полонянку. Вона кричала — вже не пручалася, просто закривала голову руками.

— Ну що, контра укропська! Будеш тікати? А? Будеш? — Чоловік ударив