Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

Здається, вловив чийсь запах. Не нюхай! Відключити ніс! Шпиль заревів. Він відчув нас. Стоп! Стоп! Знизити рівень агресії, не треба ненависті! Стоп! Шпиль кинувся уперед. Він накульгував, тому не міг робити звичайні стрибки по десятку метрів кожен. Стоп! Стоп! Стій! Стій! Сті-і-і-і-і-і-ій!

Таки зупинився за кілька метрів. Ударив себе в груди й закричав — у нас аж вуха позакладало. Стояв перед нами, величезний і страшний, гойдав бідолашною Даніелою. Спокій! Спокій! Тихо, тихо. Все добре, заспокойся, сядь. Спокій. Припинив ревіти, трохи повагався й таки сів. Увесь цей час я дивився в землю. Чудовиськам у жодному разі не можна дивитися в очі. Шпиль застогнав. Розтисни руку, розтисни руку, розтисни руку. Товстезні пальці розчепірилися, але Даніела не змогла підвестися — так знесиліла. Випала з долоні на землю й там лежала. Спати. Ти заморився, відпочинь. Спати. Лягай.

Шпиль іще трохи посидів, завалився на бік і невдовзі вже спав. Я вичекав кілька хвилин, потім показав хлопцям, щоб забирали Даніелу. Вони підхопили її, і ми побігли геть. Мовчали, дивилися під ноги, щоб нічого не тріснуло. Вже біля мікроавтобуса співачка застогнала. Розплющила очі.

— Тихо, все добре. Ми забрали вас від нього, — заспокоїв її я.

— Я тебе вб'ю! — безсило прошепотіла вона.

— Якщо встигнеш. Про це мріють занадто багато людей — і не тільки людей.

Ми сіли в мікроавтобус і поїхали геть. Лише коли виїхали на шосе. Бухгалтер нервово засміявся.

— Сука, це страшніше, ніж на війні. — Він витер піт. — Я бував під «градами», але коли Шпиль біг до нас, було ще гірше!

— Повна херня! — несподівано підтвердив Мовчун, який сидів за кермом.

— І ти віддав мене в руки цього чудовиська! — образилася Даніела й полізла битися. Бухгалтер зупинив її.

— Це справді заради України. Ви були нам потрібні.

— Я ледь не загинула!

— Шпиль береже свої іграшки — принаймні поки вони співають, — я спробував виправдатися, але тільки роздратував співачку. Вона кричала, намагалася мене вдарити, і я подумав, що жінка в гніві — нівроку собі чудовисько.

Лише за годину вона трохи заспокоїлася.

— Куди ми їдемо? — спитала Даніела.

— У Суми. Там посадимо вас у маршрутку на Київ.

— Що? Везіть мене додому! Поверніть, звідки взяли! — обурилася вона.

— Даніело, в нас немає часу. Чесно кажу. Немає. — Я розвів руками. — Нас чекають Шабля та Хрест.

Вона подивилася на мене, як на божевільного, спробувала вдарити ногою, але я відбив удар.

Ми довезли співачку до Сум, посадили в маршрутку. Дівчина образилася, і тільки вихованість не дозволила їй видерти мені очі чи обкласти лайкою. Ми швиденько пішли, бо Даніела була на межі. Потім я сказав пацанам розвантажити решту зброї з мікроавтобуса, а його залишити в центрі міста з ключем.

— Він уже мічений, притерся, може, хтось забере, — то нехай, — пояснив.

— Але як ми поїдемо? — спитав Бухгалтер.

— А ми вже майже на місці, — відповів я. — Ходімо.

— Зачекай, а зброя?

— Зброя нам не знадобиться. Точніше, знадобиться, але не ця.

Зброю ми добре сховали і я повів хлопців на околицю. У Сумах було напружено, ходили військові патрулі, на вулицях розмовляли про жорстокий бій під Охтиркою, де наші надавали по дупі кацапським десантникам, але ті наче зупинятися не збиралися і готували штурм міста. Дехто виїжджав, хтось готувався оборонятися. Ми стежили, щоб за нами ніхто не причепився. Стеження не було. Поблукали спальними районами, щоб напевне помітити хвіст. Я відчув, що в повітрі зависло питання, куди ми йдемо.

— Хлопці, а ви в комп’ютерні ігри граєте?

І Бухгалтер, і Мовчун здивовано подивилися на мене. Закрутили головами. — Погано. Ну, нічого, я навчу.

— Ти про що? — спитав Бухгалтер.

— Про те, що нам зараз доведеться увійти в гру, виконати завдання й повернутися.

Хлопці зупинилися.

— Чого ви? Ходімо!

— Яка ще гра? — спитав Бухгалтер.

— Звичайна, комп’ютерна, блуканка. Блукаєш, виконуєш завдання, таке. Думаю, вам сподобається. Ну, ходімо!

Але хлопці стояли наче вкопані й підозріло дивилися на мене.

— Владюшо, тобі треба відпочити, — нарешті сказав Бухгалтер. Я зареготав.

— Ви що, думаєте, я збожеволів? Ну ви й диваки! Коли я вас кликав на бій із чудовиськами, ви вірили, а тут звичайна комп’ютерна гра, а ви думаєте, що такого не може бути? Де логіка, хлопці?

Вони засумнівалися.

— Швидше вже роздупляйтеся, і ходімо!

— Але як ми потрапимо у гру? — спитав Бухгалтер.

— Зараз покажу.

Я пішов, хлопці за мною. Ми були вже за вокзалом, серед покинутих територій колишніх цехів і баз. Шикарні руїни, тиша. Трохи поплутали, видивляючись, чи немає хвоста, потім я поліз у підвал, засипаний будівельним та побутовим сміттям. У підвалі смерділо сечею та сирістю, але я ліз, а хлопці не відставали. Рачки здолали два приміщення, стало зовсім темно, я присвічував собі ліхтариком. Зупинився в невеликій кімнаті два на три метри. Цегляні стіни осипалися під дією вологи. Я почав розгрібати шматки цеглин. Хлопці допомагали. Дорилися до бетонної плити. — Ось те, що нам треба. Відпочиваємо.

Ми присіли. Хлопці мовчали, нічого не питали, а я вирішив сам дещо прояснити.

— Зараз відсунемо цю плиту, під нею хід. Заліземо в нього й підемо підземеллям. Ліхтариків не запалюйте, не розмовляйте, тримайтеся за руки, я вас вестиму. Там буде абсолютна темрява, але довіряйте мені. — Хлопці кивнули. — Потім увійдемо в гру. Нам треба буде роздобути зброю, яка діє у грі, а також побільше здоров’я, яке обчислюється кількістю життів. Слухайте мене, я вас проведу до цілі, яку нам треба буде знищити. Потім пробиватимемося до виходу. Пам’ятайте: все гра, але якщо вас уб'ють, то вб’ють по-справжньому. Буде непросто, але не страшніше, ніж із «гагаріним» чи «артемом». Питання є?

— Ні. Готові до виконання, — сказав Бухгалтер.

— Ну, тоді з Богом. — Я підвівся. Відпочив би більше, але часу катастрофічно бракувало. Спробували відсунути плиту, але вона виявилася вкрай важкою. — Треба краще розкопати.

Рили годину. Бухгалтер знайшов шматки арматури, за допомогою яких плиту вдалося підважити. Відкрився темний хід. Я поліз першим, потім Мовчун, останнім Бухгалтер. Спочатку сходи, потім вузькі, вологі й абсолютно темні коридори. Ми йшли ними, тримаючись за руки. В мене не було карти, я навіть очей не розплющував, усе одно ж абсолютна темрява. Йшов навмання. Не знаю, скільки тривало наше ходіння, коли ми почули постріли й крики. Напружилися. Поступово наближалися. Стало потроху виднішати. Темряву розсіювало тремтливе електричне освітлення. Ми вийшли в довгий коридор, по обидва боки якого було багато дверей.

— Почекайте мене тут, я в розвідку, — сказав хлопцям.

— Може, я? — схопив мене за руку Мовчун.

— Ти тут