Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

кремезним діжкоподібним тілом, короткими товстими ногами й потужними руками, що закінчувалися метровими кулаками. Він був сірого кольору. Його обличчя, наче вирубане сокирою, нагадувало первісного ідола. Величезна паща легко могла перекусити навпіл не те що людину, а й корову. Начебто спав, але я знав, що чудовиську не можна довіряти. Почекав, потім став наближатися. Не дивився на нього, щоб не нервувати, бо Шпиль мав украй загрозливий вигляд і будь-хто злякався б його, коли побачив би. Я намагався ні про що не думати і зливатися з пейзажем. Несподівано голова Шпиля впала з його руки. Від потужного удару затремтіла земля. Даніела зойкнула, а я завмер, наче скам’янів. Якби Шпиль прокинувся, єдиною моєю надією на порятунок було б завмирання, бо чудовиська здебільшого добре бачать рухи. Але Шпиль спав. Я ще почекав, Даніела побачила мене, але співати не припинила. Молодець. Я наблизився і скривився, бо голова впала потилицею до землі. А мені ж була потрібна саме потилиця. Ну, нічого. Я склав долоні й прокував зозулею. Мабуть, дівчина хотіла припинити співати, але мені так подобався її голос, що я не дав команди, аж доки хлопці не вибігли на галявину.

— Усе, Даніело, досить, — тихо сказав я. — Велика вам подяка від мене і від усієї України.

— Відв’яжіть мене, — попросила співачка. Судячи з її голосу, вона була не в захваті від свого подвигу.

— Поки що не можу. Ви мусите прикрити нас, якщо чудовисько таки прокинеться. Цього не мусить бути, але якщо станеться, одразу співайте. Тоді в нас буде шанс утекти.

— Я не буду тут стовбичити! Відв’яжіть мене! — аж зашипіла Даніела.

— Поки що не можу. — Я відвернувся. — Хлопці, треба випиляти парочку колод, якими ми спробуємо перевернути Шпиля долілиць. Мені потрібна його потилиця.

— Зрозуміло, — кивнув Бухгалтер. — А її точно не можна відв’язати? — Він кивнув у бік Даніели.

— Точно. Давайте швидше, у нас дуже мало часу.

Хлопці побігли до лісу. У Бухгалтера виявилася з собою туристична ланцюгова пилка, якою вони швиденько спиляли два підходящі деревця і обрізали зайві гілки. Я тим часом вирив ямки під Шпилем. Колоди вставили у ті ямки, підставили невеличкі брили каміння, спробували перевернути велетня. Але він був занадто важкий. За моїми давніми підрахунками, маса Шпиля становила близько восьми тонн.

— Лайно! — вилаявся я.

— Ви хто такі? — почувся крик.

З лісу до нас вийшов десяток чоловіків у чорній формі і з гумовими кийками. Дивилися на нас вороже.

— Хто такі? — спитав головний. Налаштовані були агресивно, швидко наближалися, можна було не сумніватися, що битимуть.

Я вихопив пістолет і прицілився.

— Руки вгору! — наказав хлопцям.

— Та ти хто такий… — крикнув було начальник, але тут до мого пістолета доєдналися автомати Бухгалтера й Мовчуна.

Охоронці дружно підняли руки вгору.

— Ми той, ми — охорона корпорації «S. S. А.», яка орендує ці ліси. Не стріляйте! — попросив командир охоронців, у голосі якого агресія повністю змінилася на смиренність.

— Покладіть кийки на землю! — наказав я. Охоронці перезиралися, чекали наказу. Я прицілився з пістолета і вистрелив би, чесне слово, вистрелив би. Та обійшлося без цього. Кийки посипалися на землю. — Тепер ідіть сюди!

— Господи, це він! — злякалися охоронці, бо роздивилися за нами тіло Шпиля. — Ні, ні, не підемо!

— Того, хто спробує втекти, буде вбито! — попередив я, бо бачив, що хлопці можуть накивати п’ятами.

— Якщо Він почує стрілянину, то вб’є вас! — прошепотів командир.

— Ідіть сюди! — Я помахав пістолетом. — Швидше!

Охоронці ще вагалися, коли Бухгалтер звалив одного прикладом свого автомата. Це подіяло. Охоронці підійшли до колод. Напружилися і змогли-таки перевернути Шпиля набік. Вони дуже боялися чудовиська, тремтіли, пітніли, наче в лихоманці. Я наказав підперти Шпиля колодами з двох боків, сам став біля потилиці.

— Заберіть у них рації й телефони. Нехай ляжуть поруч і чекають — може, знадобиться їхня допомога, — наказав я. Бухгалтер і Мовчун усе зробили. А я став зубилом бити по потилиці велетня. Він був зроблений з украй міцного матеріалу, я міг відколупати окремі піщинки, але був наполегливий.

Усі спочатку нервували, але коли помітили, що Шпиль не зважає на мої копирсання у його потилиці, трохи заспокоїлися. Я вибивав у голові Шпиля невеличкий квадратний паз. Він мав бути сім сантиметрів завглибшки. Працював обережно. Мовчун із Бухгалтером сиділи зі зброєю напоготові, Даніела зі стовпа дивилася на мене не надто приязно.

— Бухгалтере, зайди в інтернет, подивися, що там. Мене цікавить бій під Чугуєвом, — попросив я.

— Два підбиті танки, один якось упав аж на середину річки, два пошкоджені БМП і чотири вантажівки. Учасники бою плутаються у свідченнях, в штабі АТО запевняють, що це був напад однієї групи диверсантів і ніякого наступу на Харків немає.

— Про Охтирку щось пишуть?

— «На сьогодні в місті заплановано продовження фестивалю борщу», — читав Бухгалтер.

— І все?

— Та ось пишуть про пересування колон техніки, навіть із танками, які рушили з Охтирки кудись на південь. Пов’язують із можливим наступом сепарів на Харків. А от іще пишуть про бій біля Богодухова. На мосту через річку Мерлу.

— Бій триває? — спитав я.

— Ні, вже закінчився. Начебто є втрати. У фейсбуці панікують, кричать, що Харків уже майже оточили і ось-ось здадуть сепарам. У штабі АТО це спростовують, — читав Бухгалтер.

— Гуде щось, — почув Мовчун. Підхопився й побіг до краю галявини. Легко видерся на високе дерево, почав дивитися у бінокль. — 3 півночі колона техніки. Танки, БМП, гармати.

— Вони спробують нас прикрити, — кивнув я.

— Від кого? — спитав Бухгалтер.

— Скоро побачиш. — Я знай собі цюкав молотком по зубильцю. Поспішав, кілька разів влучив по пальцях.

— Давай я, відпочинь, — запропонував Бухгалтер.

— Давай.

Він почав працювати, я сів відпочити.

— Мужики, а що ви з ним робите? — спитав пошепки командир і кивнув на Шпиля.

— Мобілізуємо на захист України, — сказав я. Знову дивився новини в інтернеті.

— Та він же скажений, нікого не слухає. Узимку, як сказився, напав на елеватор, пошкодив багато обладнання.

— Заспокоїли дівкою?

— Ага, це єдине, що на нього діє. Ви, бачу, теж так зробили. — Командир кивнув на Даніелу.

— Ні, не так. Ми її заберемо.

— А він же як? Шпиль не любить, щоб його іграшки забирали.

— Шпиль тепер на службі буде, — сказав я.

— А що ж ви, оце дівок чудовиську віддавали? — спитав Бухгалтер, не припиняючи дзьобати голову.

— Віддавали. А що робити? Він же інакше тут такого б натворив, — кивнув командир. — Відпустіть нас, для чого ми вам?

— Лежи, може, знадобитесь. Ну, що там? — спитав у Мовчуна, який досі сидів на дереві й дивився у бінокль.

— Обкопується техніка. Три