Фантомна довіра - Лана Вернік

Після бійки з Андрієм Горбачем, сином місцевого авторитета, під час якої Степан зламав тому носа, в селище приїхала Кіра Дмитрівна, невисока худенька жіночка з неймовірно проникливим і холодним поглядом сіро-блакитних крижаних очей. Жінка розмовляла зі старшим Горбачем рівно 5 хвилин, і питання з Андрієм вирішилося миттєво та назавжди. Жодних питань чи претензій у них до Степана не було. Кіра Дмитрівна представилася куратором його батька. Куратором з КДБ. Він мав з нею тривалу розмову, після якої дізнався багато чого про свого батька: ким той був насправді, чим займався, а також обставини його смерті. Дізнався, що його самого теж “ведуть” і вже давно проглядають результати його тестів з військкомату, а тому надалі він має виконувати інструкції.

Степан дуже хотів вибачитися перед Лорою, але мав “після себе залишити спалені мости”. Дружні стосунки з ним ускладнять майбутнє життя дівчині. Одна баба Корнієнчиха чого варта!.. Тому тримав дистанцію. Було неприємно бачити, як вона винувато опускала очі при кожній зустрічі з ним, але так було потрібно. Це було на краще. Також він знав, що, отримавши атестат, поїде звідси й забуде про всіх. Тоді думалося, що поїде назавжди та ніколи не повернеться. Так би й сталося, але Союз розпався… Він повернувся до України чотири роки тому.

І зараз Лора, з котрою він намагався тримати дистанцію, сидить навпроти: доросла, неймовірно гарна і спокуслива. Мовчить і боїться зустрітися з ним поглядом...

— Чому ти не можеш нічого планувати? — запитав Степан, вирішивши порушити тривалу мовчанку.

— Після того, як батько поїхав на заробітки і зустрів там іншу жінку, мама почала пити, — тихо сказала вона, так само не підіймаючи очей. — Зараз все добре, але вона може зірватись у будь-який момент.

— Кодувати не пробували?

Лариса лише похитала головою. Про такий метод лікування вона чула, але “за так” ніхто цього не зробить, а пояснювати Степану свій складний фінансовий стан не хотіла.

— Тому ти поспішаєш додому?

— Так, — Лора кивнула. Це не було справжньою причиною. Причиною був ВІН. Його присутність хвилювала її. Мама сьогодні була на денній зміні, і якщо й захоче випити, то лише ввечері. На роботі вона собі такого ще не дозволяла.

— Тоді пішли, допоможеш мені з перев’язкою, і я тебе відвезу.

— Ні, я дійду сама. Тільки дай мені парасо…

— Ходімо, — Степан підвівся. Лора слухняно пішла за ним. Зайшли до ванної, де вона помила руки, і далі він пішов вперед, відчиняючи їй двері, щоб вона нічого не торкалася.

— А ви куди? — зацікавлено поглянула на них Тоня, коли вони пройшли повз двері кухні до спалень.

— У нас є справа, — усміхнувся Степан, відчиняючи двері і пропускаючи Лору вперед.

— Справа? Цікаво…

Степанова кімната була майже такою, як і та, в якій Лора прасувала сукню. Тільки тут стояло широке ліжко, а не диван, письмовий стіл, велика шафа і крісло ліворуч від столу, на яке він сів (обличчям до дверей) і поклав ліву руку на стіл, приміряючись, чи буде зручно. На столі лежав великий пакет.

— Тут все, що потрібно, — Степан кивнув на нього і дістав стерильні та нестерильні бинти, серветки, хлоргексидину біглюконат, перекис водню і купу різних мазей. Також були шпателі, пінцети та різні ножиці в пластиковому боксі. Такий набір трохи насторожував.

— Готова? — запитав він, коли вона сідала на стільчик, спиною до вхідних дверей.

— Не знаю… — пролепетала Лариса. Вона ще ніколи, жодній людині, не робила перев’язку, лише коту торік, коли того подер сусідський пес. Пухнастого вдалося спіймати на третій день, і тоді до них приїхав Максим. Вони вдвох чистили котику запалені рани, потім зашивали. Максим все пояснював і показував, як їй надалі робити перев’язки, дуже зрозуміло. Розповідав про різні методи, про ризики ускладнень. А тут не кіт, тут — ВІН. Так, у нього котяче око, але ж він — ЛЮДИНА... А раптом зробить щось не так?

— Ти ж вчишся в медичному, — Степан усміхнувся, зрізаючи пов’язку по внутрішній частині передпліччя.

— Вчусь, але… я ж лише вчусь.

— Буде тобі позапланова практика, — він обережно відкинув бинт, і перед очима Лори постали накриті серветками чотири шиті рани. Степан спробував зняти серветки рукою, але ті присохли.

— Треба розмочити, — Лора взяла хлоргексидин. Нанесла його на серветки, почекала трохи і, взявши пінцет, почала обережно знімати їх зі швів та класти поверх знятого бинта. Дві перші, від ліктя, шиті рани були чисті, без запалень. Це були рівні порізи, на однаковій відстані один від одного, на крайніх було по шість швів. Наступна рана була меншою, містила лише п’ять швів та мала запалення на центральному, а та, що біля зап’ястя, на чотири шва, була запалена вся. Знявши з неї серветку, Лора насупилася. Натиснула на край пальцем і крізь отвори швів просочився гній.

— Тобі потрібно в лікарню… Там гній, — Лора стурбовано поглянула на свого пацієнта.

— І що вони будуть мені робити?

— Прочистять. Це небезпечно, якщо запалення пошириться далі, ти можеш втратити руку.

— Я ненавиджу лікарні та медиків.

— Дякую, — вона кивнула і сумно усміхнулася.

— Вибач… Але ти ще не медик. Ти лише вчишся... — Степан насуплено дивився на свою руку. — Як вони будуть її чистити? Ти знаєш?