Фантомна довіра - Лана Вернік

Її фраза прозвучала приречено. Відверте визнання власного безсилля і повної капітуляції перед ним. Степан ще в альтанці помітив, як Лора реагує на нього, і розумів, що опиратися йому дівчина не зможе. Вона дуже гарна, і він був зовсім не проти гарно провести з нею час своєї вимушеної відпустки. Її появу сприйняв, як рідкісне везіння і можливість розважитися на лікарняному. Без обіцянок і зобов’язань. Головне — попередити її, що жодних стосунків між ними бути не може, та насолоджуватися. Якщо у Лори й виникнуть якісь почуття, він її попереджав. Про те, щоб не було непередбачуваних наслідків, він подбає. Ну, поплаче трохи, посумує й забуде. Чом би й не скористатися такою нагодою? Але ця її фраза прозвучала якось особливо і змусила Степана засумніватися у вірності своїх планів на найближче майбутнє. Лора знає подальший сценарій розвитку їхніх стосунків і боїться того, що погодиться на них. Чи варто робити їй боляче... знову? Це потрібно обдумати як слід. Пізніше.

— Ходімо. Я обіцяю, що буду поводитися пристойно. У тебе ж сьогодні день народження… пішли, відсвяткуємо.

Лора поглянула йому в очі. Погляд Степана так само обпікав її, але щось у ньому змінилося. Відбулася якась ледь помітна зміна настрою.

— Ларисо! Степане! Де ви є? У нас тут всі бульбашки повилітають з шампанського! — гукнула до них Тоня.

— Ходімо, — сказав він майже пошепки і відійшов убік, звільняючи їй шлях. Лариса вагалася, він терпляче чекав, і вона таки пішла до зали. Спочатку повільно, потім трохи швидше. Степан йшов за нею і посунув Лорі стільчик, допомігши сісти за стіл біля Тоні, котра сиділа ліворуч від Хризонівни. Сам він сів з іншого боку від бабусі, навпроти дівчат.

— Ну, Степане, з днем народження тебе, і тебе, Лоро, також, — сказала Тоня, підіймаючи келих. Всі поцокалися бокалами, і Лора, пригубивши червоне шампанське, котре вперше бачила, поставила келих на стіл. Цікавий смак.

— Е ні, подруго, так не піде. Перший — до дна! — наполягала Антоніна.

— Тоню-у… — подруга підняла на неї благальний погляд.

— Що “Тоню-у”? Пий давай! Смакота ж!

— Не варто примушувати, якщо не хоче, — сказав Степан, — коли щось не з доброї волі, то на користь не піде.

При цих словах Лора поглянула на нього, і рука одразу ж сама потягнулася до шампанського: тепер їй точно потрібно випити. По “не з доброї волі” вона, останнім часом, просто “профі”. Всі її стосунки з Русланом на цьому засновані...

Хризонівна зміряла Ларису поглядом. Вона знала все про навчання Тоні, а от про Лору мало що знала, відколи не викладала у них географію, тобто ще з 9 класу. Особливо й не цікавилася життям дівчини, але зараз та її гостя, тому колишня вчителька одразу ж перейшла до “опитування”:

— Де ти вчишся, Лоро?

— У другому медичному училищі, в Києві.

— Те, що на Нивках?

— На Нивках перше — друге на Відрадному, за Медмістечком.

— А, колишнє військове, знаю. І як воно там, подобається вчитися?

— Так, подобається.

— Ким будеш по закінченню?

— Фельдшером.

— Заміж ще не вийшла?

— Ні…

— А кандидати є? — усміхнулася вчителька. — Така гарненька, хлопці, мабуть, табунами бігають?

— Ой, Віро Хризонівно, скажете теж, яке заміж? Нам ще рано, — засміялася Тоня.

— То є чи нема? — вимогливо повторила своє питання вчителька.

— Так, щоб заміж, то нема… — тихо відповіла Лора, не підіймаючи очей.

— Ага. Отже, хлопець є, але заміж не хочеш? Ця сучасна молодь… Хтось місцевий, чи з Києва?

— Бабусю, що за допит? — втрутився Степан.

— Я не з тобою розмовляю, — вона махнула на нього рукою, — від тебе правнуків не допросишся, то я хоч за своїх учениць порадію. Може, хоч у людей нормальне життя…

Хризонівна демонстративно зітхнула і відпила шампанське з келиха.

— Планета й так перенаселена, — усміхнувся Степан.

— Планета перенаселена… Совісті у тебе немає! В кого ти тільки такий нестерпний вдався? Ніколи в нас ніхто таким впертим не був. Це, певно, по лінії невістки такі гени передалися… “Западенці”... Я тут сама у цих хоромах, хоч вовком вий, вже правнуків побавила б, допомогла б, поки можу. Планета у нього перенаселена…

— То ти за мене чи за себе турбуєшся? — весело запитав Степан, спостерігаючи, як скривилася бабуся.

— Степане, тобі вже 25 років, в цьому віці вже час подумати про…

— Бабусю, от не починай.

Знову задзвонив телефон. Хризонівна відставила келих і поважно попрямувала до апарату. Степан провів бабусю поглядом і зосередився на своїй тарілці. Тоня з Лорою перезирнулися. Лора дивилася насторожено, Тоня — весело.

— Алло... Бакеро, а з першого разу не можна про все поговорити?! Степане! Тебе!

Він вийшов з-за столу і взяв трубку з руки незадоволеної бабусі.

— Слухаю. Він поруч? Давай… Привіт. Кажи… — нависла пауза. — Я тебе, суко, наступного разу замість щита використаю! — раптом вигукнув Степан, і дівчата від несподіванки підскочили на місцях. Навіть Хризонівна підскочила, наблизившись до свого стільця, та озирнулася на онука. — Не торочи мені одне й те саме сто разів, мені й з першого разу було пох*й! Ти, бляха, або відпрацьовуєш все як слід, або… Я дуже сподіваюся, що зрозуміло! Дай Бакеро. Це що, бляха, щойно було?! Все, жодних дзвінків. Завтра приїжджаєш сюди. Бувай.