Фантомна довіра - Лана Вернік

Поклавши слухавку, він вийшов на вулицю. Через вікно було видно, як він курить на ґанку.

— Такий знервований, — тихо сказала Хризонівна. — Не подобається мені його робота: постійно там якісь неприємності. Це ж і руку, мабуть, на роботі поранив… Ввечері погляну, що у нього там...

— А що за робота? — поцікавилася Тоня, але бабуся лише відмахнулася.

Лариса поглянула на Хризонівну і нічого не сказала. У плани Степана не входила демонстрація своєї руки бабусі. Докуривши другу цигарку, він повернувся за стіл, сів на своє місце, ні на кого не дивлячись.

— Можна зробити голосніше музику? Мені ця пісня дуже подобається, — сказала Тоня, підіймаючись з місця.

— Так, роби, — кивнула Хризонівна.

Степан прислухався до композиції.

— Scorpions? — запитав він невпевнено.

— Так, вони мені ду-у-уже подобаються, — усміхнулася Тоня, повертаючись від радіо за стіл.

— Вони в липні з концертом у Київ приїжджають, будуть на “Олімпійському” виступати, — сказав Степан.

— Справді?

— Так, 17-го числа, якщо не помиляюся.

— Круто… — сумно зітхнула Тоня.

— Ти хочеш піти? — він поглянув на неї спідлоба.

— Звісно, що хочу. Інше питання: чи можу…

— Квитки я тобі привезу, це не проблема. Тебе мама відпустить?

— Ти можеш дістати квитки? — Тоня вражено поглянула на нього.

— Та можу, це ж нескладно. Пішов — купив. Тобі ж під сцену? — він усміхнувся, спостерігаючи за реакцією сусідки.

— Степане! Я тебе вже майже люблю! — Тоня підвелася, підійшла до нього та обійняла за плечі. — А скільки квитків ти можеш привезти?

— А скільки тобі треба? — засміявся Степан.

— Скільки? Ти мені такі питання, краще, не став, а то у мене може апетит розгулятися. Зараз загадаю тобі цілий десяток, — вона засміялась і пустила його плечі. — Думаю: потрібно 2 або 4.

— Окей. Будуть тобі квитки. Може і я піду. Запитаю Фурію про плани на липень, — усміхаючись, сказав він.

— Фурію? А хто це? — запитала Тоня.

— А хто це — це не твоя справа, — Степан усміхнувся у відповідь і, взявши пляшку, почав наповнювати келихи.

Лора відчула всередині себе якусь порожнечу від згадки про Фурію. Вона існує, він з нею спілкується і буде запитувати про плани на липень... Лоро, а яке тобі діло до того, з ким Степан спілкується? Апетит і так був не дуже, а тепер і зовсім пропав. Ще трохи побути тут, потім перев’язати Степанову руку та можна йти додому. Він же просив лише про одну перев’язку, тож від наступної можна відмовитися під якимось приводом, а в суботу в неї зустріч з Русланом… Руслан. Після того, що вона відчула в альтанці, коли Степан її всього лиш обіймав, всі стосунки з Русланом видавались їй якоюсь примітивною імітацією і продовжувати їх не було ні бажання, ні сенсу... Руслан просив спробувати — спробували. Їй не подобається те, що вийшло. Якось потрібно буде повідомити йому про це своє рішення… Як? Поїхати і сказати, що між ними все скінчено? Самій їхати не можна, а якщо вона поїде з Тонею, то він вирішить, що подруга її підбила. Що ж робити?

— Ларисо! — Тоня накрила її руку своєю. — Ти тут?

— Я? — вона поморщилася, повертаючись до реальності.

— Ти, — подруга усміхалась і цокнулася своїм келихом з її. — Будьмо!

— Так, будьмо, — Лора відпила і поставила келих.

— Лоро, а ти підеш на концерт? — запитала її Хризонівна.

— На концерт?.. — Лариса насупилася, намагаючись згадати, про що мова, бо у своїх думках вже відійшла дуже далеко від теми, котра обговорювалася за столом без її участі. — Ні… Я не знаю їхніх пісень, і там буде дуже людно, мабуть…

— Та ну! Я вже все придумала: якщо Степан привезе нам 4 квитки, то якраз всі і підемо: ти, я, Іра та Юля!

— Юля? Тим більше я не піду, — Лора похитала головою.

Степан, примружившись, спостерігав за нею. Тоня легко все забула і поновила стосунки з Юлією. Для Лариси ця дівчина мало не стала причиною смерті. Вона не могла забути… Він би теж не пішов з такою людиною.

— А якщо без неї? — уточнила Тоня.

— Тоню, я не знаю, що буду робити завтра, а ти запитуєш мене, де я буду через місяць. Я не можу нічого планувати, ти ж знаєш… — Лора спохмурніла. Причиною зміни планів часто ставала мама. Останнім часом вона не п’є, але може зірватись у будь-який момент. Таке вже траплялося. Планувати похід на концерт — невиправданий оптимізм в її ситуації.

— Я зрозуміла, тоді три квитки. Мінус Лора, — Тоня кивнула. — Може, поставити чайник? Щось вже ніхто нічого не їсть. Тортик?

— Можна, — погодилася Віра Хризонівна і підвелася з-за столу. Тоня пішла за нею.

Лариса сиділа, не наважуючись поглянути на Степана, а він не відводив від неї очей. Йому згадалося, як він пірнав за малою Лорою, тоді, на водосховищі, як намагався повернути її до життя, як радів її першому подиху і переживав, чи не загинув її мозок без кисню, коли вона безпомічно закидала голову, не маючи сили її втримати… Її довгий вдячний погляд, її “візит ввічливості” і як він вигнав її та пішов розвіятися, а повернувшись додому, побачив у своїй кімнаті коробку з горіховим печивом. Дуже смачним. Стало незручно за свою поведінку перед малою… Але…