Фантомна довіра - Лана Вернік

— Дякую, — Лариса вийшла, прийнявши його руку. Виходити з високої машини було досить незвично: вона за все життя їздила в “Жигулях” всього кілька разів, а на таких дорогих машинах — взагалі ніколи. Лора намагалася не виказувати своїх емоцій з цього приводу, хоча це було важко.

— І тобі дякую. Давай так: якщо я до 15 години до тебе не прийду, ти прийдеш до мене. Не знаю, о котрій приїде Бакеро... Добре?

— Добре, домовилися. Добраніч.

— Добраніч, — він схилився і торкнувся губами куточка її рота. — Ще раз з днем народження тебе і солодких снів.

Степан відійшов убік і пустив її руку. Лорі знадобилося кілька секунд, щоб прийти до тями після його слів і цього невагомого поцілунку. Обличчя спалахнуло рум’янцем, добре, що темно і він не бачить… Лора повільно обернулась і махнула подрузі всередину салону.

— Бувай, Тоню...

— Бувай, — відповіла подруга.

Лариса пішла до хвіртки, біля якої ще раз озирнулася та зайшла на подвір’я.

Степан повіз сусідку додому. Біля Тониної хати вимкнув двигун і розвернувся до неї.

— А зараз, Антоніно, ти розповіси мені про свою подругу абсолютно все, що знаєш.

— Ще чого! — Тоня склала руки на грудях.

— Розповіси. Все. Зараз же.

— І не подумаю…

— Від улюбленого кольору й до дня останніх місячних. Інакше завезу тебе на ліс і додому підеш пішки.

— Що, сподобалася? — усміхнулася дівчина.

— Дуже.