Фантомна довіра - Лана Вернік

— Потрібно зняти кілька швів…

— Роби все, що потрібно.

— Це може бути боляче.

— Я витерплю, за це не хвилюйся.

Лариса вагалася. Вона ще раз натиснула на здуту шиту рану — гній знову виступив. Потрібно дати йому вихід з рани... Вона взяла ножиці і, відтягнувши шов пінцетом, розрізала край одного з середніх швів, витягла шовк. Так робив Максим, знімаючи шви котику, тому просто повторила його рухи. Як і очікувала: отримавши вихід, густа маса вийшла назовні...

Очищуючи рану, вона намагалася не дивитися на обличчя Степана. Боковим зором помічала, що він стежить за нею.

— Ти скажеш мені, як отримав ці рани?

— Не повіриш. Мені зарядили буром. Тим, що ополонки взимку роблять, — він криво усміхнувся.

— Випадково чи навмисно?

— Навмисно, — він стежив за її руками, котрі завмерли від почутого. — Але добре, що встиг підставити руку, бо, якби зарядили у голову, ми б з тобою зараз не розмовляли.

Удар буром — це не жарт. І якої сили мав бути удар, щоб так розсікти шкіру?!.. У кращому випадку удар міг його спотворили, у гіршому — вбити. Лора поглянула на Степана — її схвильованість він зустрів вичікувальним поглядом. Магніт його очей знову притягнув її. Ні, це ненормально: так реагувати на нього…А Степан відзначив для себе, що її стурбованість йому приємна, і усміхнувся самими очима. В них запалав веселий вогник.

Лорі стало ніяково за те, що вона вкотре виказала свої емоції. Почуте її налякало, але ж він їй ніхто! Хай його Фурія піклується про нього… І чому ж вона цього не робить зараз? Чому він тут? Чому приїхав до бабусі, а не лишився з нею? Можливо, Фурія занадто випещена та тендітна для такої “брудної” роботи й він її “жаліє”? Чи не наважується довірити їй руку? Он до якого стану ця рука доведена…

Лариса зробила над собою зусилля і повернулася до його ран. Намагалася робити все якомога обережніше, а він… розглядав її серйозне і зосереджене обличчя, милувався нею, не звертаючи уваги на біль. У цей момент Лора була для нього анестезією.

У двері постукали, і в той же момент вони відчинилися. До кімнати зайшла Віра Хризонівна. Перший її погляд впав на ліжко — там нікого. Потім вона поглянула на стіл і трохи здивувалася, побачивши їх там. Степан простежив за поглядом бабусі й питально поглянув на неї, опустивши поранену руку.

— Бабусю, ти не дочекалася моєї відповіді, — промовив він.

— Степане, невже я б не зробила тобі перев’язку?

— Ти. Не дочекалася. Відповіді, — холодний тон, від якого мороз по шкірі. Цим тоном він командує?.. Чи є ще інші варіації?

— Я… поспішила. Вибач.

— Ми скоро закінчимо і прийдемо. Вийди, будь ласка, — він намагався говорити стримано, але в голосі чулося незадоволення.

— Добре, — ображено сказала Віра Хризонівна та вийшла.

Він повернув руку на місце, і Лора мовчки продовжила свої маніпуляції. Вона здогадувалася про причину вторгнення вчительки, але нічого не сказала з цього приводу. Промовчала. Невже Хризонівна про неї такої думки? А про онука?

— Тут щось шили. Сухожилля? — запитала Лора згодом.

— Ну… наче щось підшивали. Я не пам'ятаю: було не до того.

Вона показала йому "нитку", що стирчала з рани на зап’ястку.

— Схоже, це кетгут, і твоєму організму він не подобається. Тому й вигниває.

— І що робити?

— Давно це трапилося?

— Сьогодні п’ятий день.

— Гарний подаруночок ти отримав перед днем народження…

— Так, пам’ять залишиться на все життя, — він кивнув.

— Маю надію, що найближчими днями кетгут вийде сам… Я закладу сюди Вишневського. Буде трохи запах дьогтю, але при гнійних ранах він досить добре працює, — а подумки додала, що з котиком це точно спрацювало...

— Роби так, як вважаєш за потрібне.

— Добре.

Закладаючи мазь і накриваючи рани, по черзі, серветками, Лора несміливо поглянула на нього.

— Можна запитати?

— Питай.

— Чому ти ненавидиш лікарні й медиків?

Він помовчав, насуплено спостерігаючи за її діями, а потім почав говорити.

— У мене колись був брат, Олексій, старший на три роки, — сказав Степан, і Лора завмерла. “Був” — говорило саме за себе. — Спочатку у нього почав боліти живіт, і болів досить довго, пару тижнів. Потім почалася нудота, блювання... Це все було напередодні Нового року. П’яний лікар у частині недбало оглянув брата і вирішив, що той щось не те з’їв. Невдовзі брату трохи полегшало, але це полегшення було оманливим. У нього, як з’ясували пізніше, був апендицит… Кишка розірвалася, і її вміст розтікся у нього всередині... Олексій був терплячим, тому намагався особливо не скаржитись і не турбувати батьків. Коли підвищилася температура та різко погіршився стан, його доправили до лікарні в Улан-Батор. Діагностували перитоніт. Почали лікування, але врятувати брата не вдалося: він помер через три дні, на Різдво, у віці 10 років і п’яти місяців... Це стало важким ударом для батьків, і відтоді мама почала хворіти. Але замість реальної допомоги її тримали на медпрепаратах… Тому отак.