Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

Спіч видався Стіллерові завченим, ніби Ейканґер уже стикався з подібними закидами. Стіллер вирішив промовчати.

— Я ніде не бачив рапорту про вашу розмову з Клаусеном, — завважив натомість.

— Не було про що писати рапорт.

— Тобто? — перепитав Стіллер, намагаючись уникнути гострого тону. — Якщо була розмова, то мав би бути й звіт, про що говорили.

Арнт Ейканґер відсунув анонімку Стіллерові.

— Він не мав що додати до справи, — пояснив Арнт. — Нічого про це не знав. Не було іншого варіанту, як зняти підозру.

Стіллер не забирав аркуша, той так і лежав між ними на столі.

— І ви це називаєте «зняти підозру»? — крізь зуби запитав він. — Ви розмовляєте з людиною, чиє ім’я відкрито називають в анонімному листі, і коли та людина каже, ніби нічого не знає, ви спокійно вдовольняєтеся такою відповіддю?

— Послухайте! — Ейканґер помітно роздратувався. — Я був особисто знайомий з Бернгардом Клаусеном. У понеділок їду на його похорон. Абсолютно нічого не свідчило про його хоч якийсь стосунок до Мейєра. Не було жодних підстав підозрювати поважного політика лише за анонімкою. На той час йому вистачало своїх проблем!

— Яких проблем?

— Лише недавно повдовів і не міг дати собі ради з сином, який був важким підлітком.

— Ви поцікавилися, де він перебував того вечора, коли зник Симон Мейєр?

— Мав зустрічі весь день, увечері повернувся до свого відомчого помешкання в Осло, — пояснив Ейканґер. — Увесь тиждень проводив в Осло, додому, у Колботн, або на дачу в Ставерні їздив лише на вихідні.

— Ви перевіряли, чи так воно справді було?

— Не бачив для цього підстав! Не було й натяку на якийсь кримінал.

— І навіть не написали рапорту!

— Я відрапортував Ульфові Ланде.

— Усно?

— Пояснив свої дії. Чи він десь зафіксував мої пояснення, не знаю. Якби не те, що анонімка передана генпрокуратурою, ніхто, мабуть, на неї і не глянув би. Ми розслідували нещасний випадок на воді.

— Як думаєте, чому комусь захотілося написати на нього анонімку аж генеральному прокуророві?

Арнт Ейканґер розвів руками.

— Багато хто має якісь свої мотиви або приховані наміри зіткнути лобами політичних супротивників.

Адріан Стілллер забрав анонімку зі столу.

— Отже, політичний мотив, — промовив він.

— Клаусен сказав, що то просто непорозуміння, — наполягав Ейканґер.

— Яке непорозуміння?

— Час від часу, коли йому треба було подумати, він гуляв лісом понад Єршьо. Після смерті Ліси ходив на прогулянки частіше. Любив побути на самоті. У спокої… Бувало, залишав авто біля насосної станції. Клаусен вважав, що хтось міг його там бачити, але переплутати дні.

— Переплутати дні? Це ж як? Якого дня він там був?

— Якогось іншого.

— Але ж він увесь тиждень не залишав Осло… То коли встиг побувати біля станції своїм автом?

— Не знаю…

— Заждіть! Бернгард Клаусен сам зізнався, що бував на місці злочину, а ви навіть рапорту про це не написали і взагалі жодним чином не розслідували?

Глибока борозна пролягла через чоло Арнта Ейканґера.

— Не було ніякого місця злочину, — твердо промовив він. — Справу закрили, визнавши, що трапився нещасний випадок — хлопець потонув.

Певно, самовладанням і тихим, стриманим голосом він завдячував досвіду ведення політичних дебатів із оскарженнями та взаємними звинуваченнями.

— Ви справді збираєтеся витрачати на таке час? — Арнт підвівся з-за столу. — Бернгард Клаусен мертвий. Якщо ви поставили собі за мету очорнити його пам’ять, то я вам у цьому допомагати не буду.

Стіллер теж підвівся. Він розумів, що розмову закінчено, але й не сумнівався, що Вільяма Вістінґа зміст цієї розмови дуже зацікавить.

— Успіху на виборах! — побажав він, рушаючи до дверей.

38

О сьомій вечора в будинку вже нікого не було. Вістінґ активував сигналізацію, замкнув підвал і піднявся на кухню. У холодильнику ще завалялися кілька сосисок. Три з них він поклав у каструльку з водою і ввімкнув конфорку на повну потужність.

У кишені задзвонив телефон. Телефонувала Ліне. Він підійшов до вікна й перш ніж відповісти глянув на її будинок.

— Бачив нинішній «Даґбладет»?

Вістінґ пошукав очима планшет.

— Ще ні.

— Пишуть про книжку, над якою працював Клаусен.

Планшет лежав на столі у вітальні. Він сів до столу, знайшов статтю.

«Недописаний рукопис безслідно зник» — таким був заголовок.

Вістінґ читав, Ліне тим часом коротко переказувала зміст.

Колишній міністр фінансів Трюгве Юнсрюд підтвердив, що Бернгард Клаусен перед смертю працював над книгою спогадів про свою діяльність у Робітничій партії. Про неї вони, до речі, говорили, коли Юнсрюд провідував його на дачі три тижні тому. Клаусен не хотів нічого розповідати про зміст, але з того, що відомо редакції, книжка мала бути дуже контроверсійна. У статті навели кілька цитат Бернгарда Клаусена, де він опротестовував партійну програму, висловлював доволі ліберальні політичні погляди й ратував за розширення економічних і персональних свобод.

— Поліцію звинувачують, ніби вона на побігеньках у керівництва партії. Мовляв, ви, за дорученням партії, допомогли викрасти рукопис. Принаймні так можна відчитати між рядками, — додала Ліне.

Вістінґ знайшов абзаци, про які вона говорила. Поліційний прокурор Крістіне Тііс підтвердила, що після смерті Клаусена поліція винесла з дачі чимало картонних коробок з його особистими речами, але не підтвердила й не спростувала факту, чи був рукопис серед вилучених матеріалів або в пам’яті комп’ютера. Цілком імовірно, що рукопис згорів під час пожежі, підсумувала газета.

— Крум! — вигукнув Вістінґ. — Партійний секретар. Він був на дачі в неділю, перевіряв, чи зачинені вікна й двері, як він сказав. Тоді ж знайшов гроші. Без сумніву, Крум приходив туди по рукопис.

— То він його поцупив?

— У кожному разі, спішив випередити інших і не допустити до зайвого розголосу.

— Що тепер робитимеш?

Вістінґ розтулив рота, щоб відповісти, але дивний звук з кухні відволік його увагу.

— Сосиски! — верескнув він.

Вістінґ кинувся до плити. Вода бурхливо кипіла й шипіла, переливаючись на конфорку. Він відсунув каструльку набік, сосиски порозтріскувалися.

— Можеш прийти до нас на вечерю, — запропонувала Ліне. — Лазанья уже запікається у духовці.

— Та ні, все гаразд, сосиски їсти можна, — запевнив Вістінґ.

— Навідаєшся до мене, коли засне Амалія? Імовірно, я маю інформацію з кримінального середовища, яке стояло за пограбуванням.

— Навідаюся, — пообіцяв Вістінґ.

Він забув про сосиски в окропі, зателефонував Крістіне Тііс.

— Читала статтю про Бернгарда Клаусена в «Даґбладет»?

— Ще ні… Як завжди, сподіваюся на погану опінію поліції в моїй особі й звинувачення у виконанні політичного замовлення Робітничої партії.

— Вибач! Я нічого не знав про рукопис. Нічого подібного з дачі ми не виносили. Я працюю з геть зовсім іншим.

— Дуже кортить