Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

35

З-за хмар вийшло сонце, парував политий водою тротуар. Перед кав’ярнею стояло багато вільних столиків, але Ліне увійшла досередини, сіла в найдальшому кутку, склала свої речі, а тоді вернулася до бару, щоб замовити кави з молочною пінкою. Тільки-но хотіла надпити зі склянки, як у мобільному теленькнула смс-ка. Генрієтте Коппанґ повідомляла, що спізнюється на чверть години.

Ліне трохи відсьорбнула пінку, знайшла номер телефону Трюґве Юнсрюда, який свого часу сидів в уряді разом з Бернгардом Клаусеном. Останніми днями вона пізнала свого батька з іншого боку, усвідомила, як це — бути в ролі його підлеглої. Хоч Ліне й працювала в газеті самостійно, але звикла до завдань редакції, про виконання яких треба було рапортувати. Однак тут усе відбувалося зовсім інакше. Втручання батька в усе до дрібниць дратувало її. Він же не вказував іншим колегам по групі, чому слід віддавати перевагу чи як виконувати свої завдання.

Трюґве Юнсрюд відповів. Ліне відрекомендувалась і запитала, чи має він для неї годину часу, щоб поговорити про Бернгарда Клаусена.

— Хіба після похорону, — відповів колишній міністр фінансів. — Я у Франції, але в неділю повернуся додому.

— Тоді, може, на наступному тижні? — запропонувала Ліне.

— Про що ви хочете писати? — поцікавився Юнсрюд.

— Така собі проекція на виборчу кампанію, — на ходу вигадала Ліне. — Чому давні ідеали Робітничої партії, за які рятували ви з Клаусеном, важливі й на сьогодні.

— А конкретніше?

Він ніби її тестував.

— Про те, що держава загального добробуту, політики перерозподілу благ укупі з соціал-демократичними ідеалами дуже важлива для майбутнього Норвегії, — промовила Ліне, не вірячи власним вухам.

— Тоді, можливо, у середу? — запропонував Юнсрюд.

— Середа мені дуже пасує! А якби ви ще й прийняли мене в себе на дачі, у Хєррінґвіку, було б просто неперевершено.

— Можна й там. Чекатиму на вас о десятій.

Ліне подякувала, відпила великий ковток кави, занотувала дату зустрічі в телефонний календар. Батько не зрадіє, що треба ще п’ять днів чекати, але вона зробила все, що змогла. До того ж, вона не вірила, ніби розмова зі старим партійцем проллє світло хоч на щось.

Іще залишалося кілька хвилин до появи Генрієтте Коппанґ, тож Ліне зателефонувала Ульфові Ланде.

Головний інспектор відповів майже відразу.

— Даруйте, що не даю вам спокою, — попросила вона вибачення. — Мені треба було зібрати всі свої запитання докупи, а не видзвонювати щоразу, як з’являються нові.

— Не біда, — запевнив її Ульф Ланде.

— Це знову стосується насосної станції. Ви сказали, що виламали двері. А хто саме виламував, пам’ятаєте?

— Хтось із патрульних.

— Але хто конкретно, не знаєте?

— Якщо вас цікавить ім’я, то ні, не знаю. Я й сам не був там тоді. Чому таке прискіпливе зацікавлення?

— Просто розглядаю різні ракурси й різні підходи в сенсі техніки розповіді. Про це нічого немає в документах.

— Розумію… — промовив Ланде. — У цьому випадку йдеться про розподіл завдань між членами пошукової команди, суто адміністративний підхід.

— Що це означає?

— Що ця інформація ніяк не впливає на суть розслідування, тому ніхто її і не фіксував.

— Але ж є документи, у яких зазначено, хто й за що відповідає? — допитувалася Ліне.

— Ну, є… — відповів Ланде.

— І я можу їх побачити?

— Це не було б проблемою, якби я їх оце щойно не надіслав у Кріпос.

— Тобто Адріан Стіллер отримав адміністративні матеріали?

Ульф Ланде підтвердив.

— Кому належить насосна станція, знаєте? Хто має ключ?

— Думаю, вона у віданні служби водопостачання та каналізації. Про це написано в паперах, які вже у Стіллера. Ми ж мусили виламати двері й заплатити за заподіяну майнову шкоду.

— Хіба ім’я того, хто фактично ламав двері, не повинно бути в той чи інший спосіб засвідчено в письмовому вигляді? Це ж так природно?

— Якщо поліція мала підтверджені витрати, то вони повинні фіксуватися у певних рапортах, але не в самих матеріалах справи.

Ліне подякувала за допомогу, подумала, чи не зателефонувати Адріанові Стіллеру, але почула, як дзеленькнули, відчиняючись, двері кав’ярні. На порозі, роззираючись навсібіч, стояла Генрієтте Коппанґ. Ліне впізнала її за фото з інтернету й махнула рукою. Генрієтте підійшла до столика й сіла.

— Щось замовити? — запитала Ліне.

— Вип’ю те, що й ти, — усміхнулася Генрієтте.

Ліне принесла лате й дві склянки води.

— Ти раніше працювала у «ВҐ»?

— Майже п’ять років, до вагітності, — кивнула Ліне. — Звільнилася півроку тому. Тепер працюю фрілансером, пишу для таблоїдів і тематичних журналів.

— Ти мала багатенько публікацій за п’ять років. Ще й чимало сенсаційних.

— Мені просто щастило. Здебільшого… — відповіла Ліне. — Опинялася у слушному місці і в слушний час. І з тими людьми, що треба.

— Я мала дуже великі амбіції, коли прийшла в журналістику, — зізналася Генрієтте. — Та й хіба лише я… На світі чимало талановитих людей і дедалі менше робочих місць.

— Ти все ще в професії?

— Однією ногою — так, але не маю постійної роботи. Саме зараз мене взяли дещо розслідувати для телесеріалу «Інсайдер», використовую давні контакти.

— Я його дивлюся! — усміхнулась Ліне.

— Усе змінилося, коли я завагітніла й народила Юсефіну, — розповідала Генрієтте. — Постійної роботи не мала та й не могла працювати так багато, як раніше. Дуже швидко втрачаєш пріоритет, хоч і подаєш якісні матеріали.

Народження Амалії не надто прикро вплинуло на професійний статус Ліне, та все ж вона почувалася своєрідною товаришкою по нещастю з колегою по другий бік столу.

— Ти мама-одиначка?

Генрієтте скривила кислу міну.

— Та, власне, ні, — вона змахнула рукою, ніби щось відмітала геть. — Скажімо так: усе складно… А ти? Працюєш з дому чи маєш десь офіс?

— Ага, маю офіс у своєму підвалі, — відповіла Ліне.

— І що накопала про Симона Мейєра?

— Небагато… Проте достатньо, щоб піддати сумніву висновки поліції.

Генрієтте Коппанґ з нею погодилася.

— Я розмовляла з одним біологом про стан дна озера Єршьо. Він однозначно стверджував, що намул не міг засмоктати тіло й перешкодити йому сплисти. Хіба до нього причепили щось важке. Я десь маю координати. Дам тобі!

— Ульф Ланде вважає, ніби тіло могло зачепитися за якийсь корч на дні, — додала Ліне.

— Вони ж перевіряли сонаром, — заперечила Генрієтте. — Якби тіло лежало в намулі, неодмінно побачили б.

Ліне лише побіжно погортала документи, які стосувалися сонарного пошуку, зате Генрієтте мала вагомі аргументи стосовно того, що висновки, до яких схилялася поліція, закриваючи справу, не були правильними.

— Саме про таке ми й писали зазвичай для «Голіафа», — вела далі Генрієтте. — Вишукували окремі актуальні справи й витягали на денне світло помилки й