Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст
— Ти будеш першою, хто про це довідається, — пообіцяв Вістінґ.
Він закінчив розмову й знайшов телефонний номер Вальтера Крума. Не дуже вірилося, що Клаусен міг написати щось вартісне для розслідування, однак йому не сподобалася поведінка партійного секретаря.
— Рукопис! — перше, що сказав Вістінґ у слухавку, коли Крум відповів. — Перешліть його мені!
Крумові вистачило клепки не заперечувати, що рукопис у нього.
— Я його прочитав, — сказав він. — У тексті немає нічого, що вказувало б на походження грошей.
— Нас цікавить життя Клаусена загалом, — наполягав Вістінґ. — Якщо це схоже на мемуари, то я волів би сам прочитати й мати своє судження про прочитане.
— Ми розглядаємо рукопис як партійну власність, — заперечив Крум.
— Зате я не розглядаю, — відрубав Вістінґ. — Те, що ви проникли в літній будинок і вкрали рукопис, вважається злочином. Передайте кур’єром, щоб я вже завтра мав його на столі.
Відмовки в Крума вичерпалися.
— Щось довідалися? — запитав він натомість.
— Знаємо, звідки взялися гроші, — відповів Вістінґ. — Свого часу зможете прочитати про це в газетах, — додав він і поклав слухавку.
Вістінґ узяв з кухонної шухляди виделку й виловив з каструльки три сосиски, виклав на тарілку й з’їв з гірчицею.
Коли прийшов батько, Ліне відрізала шматок лазаньї, поставила грітися у мікрохвильовку.
— Спить? — запитав Вістінґ, киваючи на кімнату Амалії.
— Заснула моментально, — усміхнулася Ліне. — Ти розмовляв з кимось про рукопис Бернгарда Клаусена?
Вістінґ висунув з-під столу стілець, повісив куртку на спинку.
— Матиму його завтра, — відповів він, сідаючи.
Дзеленькнула мікрохвильовка. Ліне вийняла тарілку, доклала салат і поставила перед батьком.
— Я мала сьогодні цікаву зустріч, — сказала вона й розповіла про Генрієтте Коппанґ. — Кілька років тому Генрієтте проводила журналістське розслідування зникнення Симона Мейєра. Розслідування зазнало провалу, але вона припускає, що Симон міг втекти до Іспанії.
— На чому грунтується гіпотеза? — запитав Вістінґ, беручись до їжі.
Ліне поставила чайник.
— Фактично, на свідченнях двох людей, котрі його нібито там бачили. Але Генрієтте вважає, що він міг натрапити на сховок грошей, можливо, від продажу наркотиків, узяв їх і накивав п’ятами.
— Дуже ймовірно…
Ліне не хотілося розповідати решту. Знала: батькові не сподобається, що вона розказала Генрієтте про зв’язок між зникненням Симона Мейєра й пограбуванням.
— Мені теж так здалося. Я звернула її увагу на те, що гроші на Ґардермуені вкрали того ж дня, що й зник Симон.
Батько рвучко відклав виделку.
— Але ж це відкрита інформація! — виправдовувалася Ліне.
— Ти знала ту Генрієтте раніше? — запитав Вістінґ.
— Ні.
— Перевірила її дані?
— Вона працює на «Інсайдер».
— Телепрограма?
— У цьому й суть! Вона має контакти в кримінальному світі. Знає людей, котрі можуть щось знати.
— Але ж не можна отак відразу покладатися на чужу людину, — застогнав батько.
Ліне підвищила голос.
— А ось ти можеш і повинен покладатися на мене! З її допомогою ми просунемося уперед, а не будемо тупцювати на місці й теревенити з підстаркуватими партійцями. Вона — професіонал і знає, як використовувати інформаторів.
Вістінґ промовчав.
— Вона в жодному випадку не оприлюднить зв’язок зі «справою Єршьо», — вела далі Ліне. — Лише пустить поголос, ніби «Інсайдер» хоче зняти програму про пограбування.
Вістінґ наче трохи заспокоївся.
— Про Бернгарда Клаусена не проговорилася?
Ліне ображено глянула на нього, похитала головою.
— Довірся мені й відпусти, дай простір для дії, — попросила вона. — Ти ж інших не контролюєш до дрібниць!
— Інші — досвідчені слідчі, — заперечив Вістінґ.
— То ж твоя була ідея — залучити мене до роботи в групі! Дозволь мені скористатися власним досвідом, дозволь виконувати свою роботу так, як я це вмію.
— Вибач! Я лише боюся, що ти можеш припуститися помилки.
Вода в чайнику закипіла. Ліне налила окропу в горня, залишила на трохи вистигати, доки доливала заварку.
— Хочеш чаю? — запитала вона.
Вістінґ похитав головою.
— Ми точно знаємо, що гроші з хатини Клаусена — це всі вкрадені кошти? — запитала Ліне.
Вістінґ знову взявся за виделку.
— Аудюн Тюле сьогодні перевіряв. У кожній конкретній валюті є кілька тисяч крон різниці. Але виною може бути неточний перерахунок, або ж грабіжники потягнули трохи для себе, перш ніж заховати здобич.
Донька з батьком замовкли.
— Адріан Стіллер сьогодні телефонував, — озвався за якийсь час Вістінґ.
— Що хотів?
— Натрапив на анонімне свідчення, у якому згадувалося ім’я Бернгарда Клаусена.
— І що ти йому сказав?
— Поки що він бив навмання, та коли, врешті, поцілить, я не зможу послати його під три чорти.
— То він увійде до твоєї слідчої групи?
— Нам потрібний повний доступ до архівних матеріалів справи.
Ліне зітхнула. Такого повороту можна було сподіватися, але їй це не подобалося.
— Він здогадається, у чому полягає моя роль і чим я займаюся.
— Гадаю, Стіллер уже здогадується. Але ж ти не скоїла нічого поганого. До того ж, я впевнений, що він поставиться до твоєї роботи з розумінням.
Ліне змушена була погодитися з батьком. Адріан Стіллер уже раз вдався до підступу за її спиною, тоді, коли вона востаннє мала з ним справу. Для нього розслідування було стратегічною грою, у якій він налаштовував учасників одне проти одного; грою, у якій він ретельно ховав карти й, бувало, шахрував.
Приглушений високочастотний звук долинув знадвору. Ліне підійшла до вікна з горням чаю у руках, але не зуміла локалізувати звук.
— Ми сьогодні отримали результат аналізу ДНК, є один збіг, — промовив Вістінґ.
Ліне обернулася до нього.
— Автор анонімки на Клаусена — той самий чоловік, що використав презерватив біля озера Єршьо.
— І ти кажеш це щойно тепер? — докірливо сказала Ліне. — Це ж підтверджує свідчення. Анонім був там!
Обоє почули теленькання смс-ки. Ліне глянула на свій телефон.
— Це в тебе, — сказала вона батькові.
Вістінґ гарячково намацував телефон у кишені куртки, що висіла на спинці стільця. Теленькнуло ще одне повідомлення.
— Алярм! — скрикнув Вістінґ, кидаючись до дверей.
Ліне аж за пару секунд збагнула, про що йдеться. Вона кинулася за батьком, наздогнала його на півдорозі до будинку. Сирену сигналізації тут було чутно виразніше.
— Почекай тут! — звелів Вістінґ.
Ліне не послухалася, дійшла з ним до дверей.
Вістінґ тримав ключ напоготові. Відімкнув двері, увійшов, іншим ключем відімкнув двері до підвалу.
Ліне увімкнула світло. Все мало наче звичний вигляд. Вістінґ відімкнув сигналізацію і щойно тоді уважно оглянув усі закутки. Коробки з грошима стояли неторкані.
— Фальшивий алярм, — упевнився він.
— Але ж чомусь він спрацював…
Ліне теж ретельно оглянула підвальну кімнату в пошуках причини.
Вістінґ стояв з телефоном у руках.
— Детектор має камеру, — сказав він. — Ось прийшли фото.