Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

Ліне розкрила свій «мак».

— Якого він року народження? — запитала вона.

— 1981-го… А що?

— Він одноліток Симона Мейєра, — сказала Ліне, дістаючи старі шкільні списки. — Ходили в один клас. Я можу з ним поговорити.

У двері подзвонили. Вістінґ зійшов униз і привів Аудюна Тюле. Всі сіли за кухонний стіл і разом іще раз пройшли все, про що говорили до приходу слідчого.

— Навряд, чи в цьому є сенс, — заперечив Тюле. — На грошах виявлено ДНК Оскара Тведта. Він пов’язаний з професійним кримінальним середовищем і не має нічого спільного з хлопчачою ватагою з Колботнена.

— Ми маємо часовий збіг, яким не варто легковажити, — втрутився Вістінґ.

— В аеропорту Осло працює понад 15 000 службовців, — уперто наполягав Тюле. — Те, що хтось із них особисто знав сина Бернгарда Клаусена, може бути випадковістю.

— І все ж існує одна колботненська ниточка, яку не можна оминути увагою, — правив своєї Вістінґ. — Де грабіжники роздобули ключ до насосної станції?

— Поліція виламала там двері, коли шукала Симона Мейєра, — нагадала Ліне. — Будівля, вочевидь, належала муніципалітету комуни або мережі водопостачання чи ще комусь. Можливо, Ульф Ланде знає більше?

— Перевіриш?

Ліне кивнула й занотувала. Вістінґ звернувся до Аудюна Тюле.

— Щось роздобув на Оскара Тведта?

— Мешкав разом з матір’ю на Нурстранді до її смерті влітку цього року. Вона отримувала державну грошову допомогу для догляду за сином. Тепер він перебуває в лікарні поблизу Естеншьованн.

— Розмовляти може?

— Ні, — Тюле щось шукав серед своїх нотаток. — Має мозкову політравму, яка вплинула на когнітивні функції. Може продемонструвати, що хоче і чого не хоче, але не більше.

— Чи маємо підозрюваних у заворушенні на Альні?

— Навряд… Заворушення розглядали як внутрішні розбірки.

— Що означає «внутрішні»?

Тюле взяв теку, зняв з неї гумову стрічку.

— Про Александера Квамме ми вже згадували, — промовив він і поклав на стіл фото мускулястого чоловіка з поголеною головою і злими очицями. — А це — Ян Ґюдім, — на фото був чоловік з кучерявою шевелюрою. — Ось іще Лейф Гаванґ, Рюді Ларсен, Юнас Стенсбю. Це — головні дійові особи, ядро банди.

Фото з поліцейських реєстрів виразно демонстрували, що люди на них навіть не наближались до рівня Леннарта Клаусена та його оточення.

— Хто міг брати участь у пограбуванні? — запитав Мортенсен.

— Не Лейф Гаванґ — без сумніву. Він тоді був надто нервовий, такий і досі. Решта — актуальні кандидати. Ян Ґюдім займався мотоспортом, надзвичайно вправний водій. Юнас Стенсбю добрий виконавець, саме він міг підпалити фальшиве авто, щоб ввести в оману поліцію.

— Тоді їхнє алібі перевірили?

— Не вдалося… Але ми контролювали активність їх пересувань. Ніхто з них не виїжджав за кордон у найближчі півроку, ніхто не почав раптом витрачати великі суми грошей. Саме на цьому ми зосередили спостереження.

Ліне вийняла з купки фото Юнаса Стенсбю. У порівнянні з іншими, він видавався невисоким на зріст і худорлявим.

— Чи був серед них хтось на ім’я Даніель? — поцікавилася вона.

Аудюн Тюле похитав головою.

— Маєш на увазі номер телефону з пачки з грошима? Твій батько уже питав.

— Маєте телефонні дані? — запитала Ліне.

Тюле підвівся, приніс теку з іншої коробки з документами.

— Виписки з базових станцій поблизу Ґардермуена за годину до нальоту і через годину — після. Маю їх на дискеті, але не взяв з собою. Розшукаю, хто досі має комп’ютер з дисководом, перепишу й вишлю вам.

Вістінґ підвівся. Він уже невиразно вбачав контури розвитку справи, підійшов до робочого кухонного стола, продовжуючи роздумувати вголос:

— Награбоване заховали на старій насосній станції. Приблизно в той самий час з того ж місця зникає Симон Мейєр. Ми точно знаємо, що грабіжники так ніколи й не натішилися грошима. Чи можливо, що вину за це переклали на Оскара Тведта? Він, скажімо, відповідав за переховування грошей, але безпечність сховку поставила під сумнів пошукова операція.

— Хтось із учасників операції міг випадково знайти гроші, — висловив припущення Мортенсен.

Вістінґ глянув на Ліне.

— А можна роздобути списки пошукових команд чи імена тих, хто ще брав участь у пошуках Симона?

— Не потрапляли мені на очі, — відповіла Ліне. — Головний інспектор розповідав, що вони вламалися до насосної станції, однак імен не називав.

— А син Клаусена чи його друзі допомагали шукати Симона? Що нам про це відомо? — запитав Тюле.

— За словами Акселя Скавгауга, ні! — відповів Вістінґ.

— Ненадійне джерело інформації, — завважила Ліне. — Пошукова операція стартувала від насосної станції. Якби хтось знайшов гроші й виніс їх зі сховку, це неодмінно помітили б. Реальніше припустити, що гроші зникли разом із Симоном Мейєром.

Вістінґ змушений був з нею погодитися.

— От лишень гроші не зникли, — сказав він. — Чомусь вони опинилися на дачі Бернгарда Клаусена…

34

Конверт, який надійшов з управління поліції в Фолло, був товстий. Адріан Стіллер розкрив його, виклав вміст на стіл.

На одній папці написано ім’я Симона Мейєра, номер справи і вказівка щодо видачі справи на руки. Документи посортовано за темами і зчеплено скріпками. Верхній стосик — папери, що стосувалися скарги: представник батьківського комітету школи в Естлі писав, що двері до занедбаної насосної станції поблизу Ейстерна стоять відчинені ще з часів торішньої поліцейської пошукової операції, а це становить небезпеку для дітей, котрі граються поблизу. До скарги додано офіційну відповідь, у якій поліція скеровує скаржника до служби водопостачання і каналізації.

Інші папери були копією заключного звіту Червоного Хреста зі списком учасників пошуків у додатку й проханням до комуни компенсувати витрачені кошти.

Далі йшла кореспонденція адвоката родини Симона Мейєра та копія свідоцтва про смерть, коли суд ухвалив рішення про оголошення його померлим.

У самому низу лежали два скріплені докупи аркуші. Перший написано генпрокурором: «Переслати місцевому відділку поліції в Оппегорді». На другому аркуші — теж лише один рядок: «Перевірте міністра охорони здоров’я Бернгарда Клаусена стосовно „справи Єршьо“».

До аркуша причеплено наліпку з вицвілим іменем: Арнт Ейканґер. Стіллер знав ім’я цього слідчого за іншими документами. Очевидно, саме він мав перевірити анонімку.

— Бернгард Клаусен, — промовив він уголос сам до себе.

Щось у голові клацнуло й стало на місце, ніби шестерні зчепилися між собою. Бо Стіллер не вірив у випадковості. Ні в що подібне слідчі не вірять. Досвід підказує, що одна дія, як правило, є наслідком іншої.

Стіллерові подобалося відчуття, яке виникало, коли виявлялися приховані взаємозв’язки. Просто задля певності він провів швидкий пошук в інтернеті й знайшов те, що шукав: інформацію у пресі про смерть Бернгарда Клаусена та пожежу на його дачі в Ставерні.

Ліне Вістінґ таки