Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

– Можна до мене, – сказав Олег. – і вдома зараз нікого немає.

– Погляньте, – раптом сказала Ліна, – там на воді щось є. Здається, це Рутина торбинка.

– Я дістану, – сказав Лоло.

На воді, недалеко від берега, колихалося щось маленьке та біле. Хлопець знову взяв свого дрючка і підтягнув до себе білий клаптик тканини. Це дійсно була Рутина торбинка. Мабуть випала з її кишені, коли та боролася з русалкою. Та розглядати її не було часу, бо Лоло й так уже весь заціпенів. Ліна поклала її собі в кишеню і вони швиденько побігли на автобусну зупинку.

Проїхати треба було лише дві зупинки. Вдома Олег поставив мокрі чоботи сушитися. Ліна тим часом заварила чай і, коли нарешті усі сіли за стіл, дістала торбинку.

– Там щось є, – сказала дівчинка.

Вона засунула руку в торбинку і дістала звідти шматочок якогось корінця. Корінець здався їй знайомим і вона точно знала, що вже бачила його у тітки.

– Корінь Беладонни, – сказав Лоло. Тепер Ліна згадала, де бачила його.

– Ми з тіткою теж такий збирали, – сказала вона.

– Це дуже потужна рослина, – продовжував Лоло.

– Цікаво, навіщо вона Руті? – здивувався Олег.

– З його допомогою можна повернути втрачені чари, – відповів Лоло. – Думаю, так Северин і Рута повернули собі чари.

– Тітка казала, що ніхто з чарівників поблизу не зміг би скористатися ним. Що це означає? – запитала Ліна.

– Приготувати зілля з кореня Беладонни дуже непросто. А якщо ще й для того, щоб зняти прокляття, то потрібна темна магія, – сказав Лоло, – І ось ще один доказ що Северину допомагає хтось із Відьомської Ради. Сам він таке зілля навряд чи б приготував, не маючи магічних сил.

– Шкода, що ми не роздивилися хто це, – додав Олег.

***

Невдовзі їм довелося пересвідчитися, що Рута таки вміє чаклувати і навіть робить це на очах у інших. Трапилося це через декілька днів після випадку з русалкою.

Снігу випало як ніколи багато. Все подвір’я школи було вкрите. Після уроків учні побігли на вулицю. Вони кидалися сніжками та просто бігали галасуючи по засніженому подвір’ю. Ліна та Олег і собі побігла грати в сніжки, а Лоло залишився стояти осторонь, адже його улюбленою розвагою було почитати собі спокійно книжечку, а не гасати по мокрому подвір’ю.

Снігові кулі летіли з різних боків і Ліна ледве встигала відбиватися від них. Вона так захопилася грою, що навіть не помітила, як поцілила сніжкою в шкільного двірника. Це був чоловік похилого віку із завжди похмурим обличчям, якого і учні і вчителі називали просто дід Іван. Діти не любили його, бо він постійно за щось на них сварився. А ще, коли поруч не було нікого з вчителів та дорослих, він поводив себе так, ніби був ніяким не двірником, а самим директором школи: повчав дітей, насміхався та навіть роздавав різні дрібні накази. Тому вони завжди намагалися зробити йому якусь капость.

Але не Ліна. Їй було навіть інколи жаль того двірника, коли старшокласники вже занадто починали його доймати. І ось тепер, сніжка, яка мала б летіти в Олега, полетіла прямісінько діду Івану в плече. Той від злості аж побагровів. Спершу він почав голосно сопіти, жадібно хапаючи носом повітря, бо від злості не міг нічого і вимовити. А тоді він почав голосно кричати на Ліну, та ще й назвав її дурним безголовим дівчиськом. Усі діти навколо притихли. Ліні здалося, що всі зараз дивляться прямо на неї і їй стало дуже соромно, образливо і сумно, адже її осоромили на всю школу. Дівчинці навіть здалося, що її однокласники тихенько хихикають та показують на неї пальцями. Вона двічі вибачилася, але це аж ніяк не розчулило злого двірника.

Аж раптом двірник замовк. Обличчя його перемінилося і він почав іти кудись вбік. До того ж, здавалося що йти він нікуди не хотів і навіть намагався вхопитися за щось руками, але ноги його не слухались. Далі його ноги почали бігти, і набравши розгону, шубовснули двірника головою прямо в кучугуру снігу. Він спробував піднятися, але руки і ноги його знову не слухали. Вони вскочили і почали ритися в снігу, немов собака, що копає яму. Але й на цьому руки й ноги двірника не зупинилися. Він почав ганяти по всьому подвір’ю школи, підкидаючи сніг руками й ногами.

– Ей! Ой! Що це таке?! – налякано кричав він.

Та ніхто не поспішав його рятувати. Все подвір’я школи вибухнуло сміхом. Діти ще ніколи такого не бачили і для них було очевидно – дід Іван втратив здоровий глузд. Та Ліна одразу здогадалася в чому тут справа. Вона почала роззиратися навкруги, намагаючись зрозуміти хто б міг таке вчинити. І тут, вона побачила Руту. Рута стояла подалі від натовпу дітей. Вона пильно слідкувала за дідом Іваном, її губи щось шепотіли про себе і ледь помітно посміхалися.

Нарешті двірник перестав бігати. Він спершу відхекався, а тоді почав хреститися і дременув у школу. Ліна відчула як її хтось смикнув за рукав. Це був Лоло. Він щойно підбіг до неї.

– Це Рута, – сказав він, – я бачив, як вона чаклувала.

– Знаю, – відповіла Ліна і пішла в сторону Рути.

– Ти куди? – запитав Лоло. Та Ліни поряд з ним вже не було.

– Навіщо ти це зробила? – запитала Ліна, підбігши до Рути.

– Що зробила? – запитала та вдаючи, що не зрозуміла про що мова.

– Чаклувала на очах у всієї школи.

– Ти врятувала мене від тієї божевільної русалки, а я тебе від божевільного діда. Все чесно.

– Ми допомогли тобі і без чарів.

– Чари існують щоб чаклувати.

– Але ж не тоді коли тебе всі бачать.

– Я взагалі-то думала що ти мені подякуєш, – сказала Рута роздратовано, – могла б і сама щось таке зробити. Він на це заслуговує, і вже давно.

– Тітка вчила мене не застосовувати магію щоб комусь нашкодити.

– Все ж таки мій дядько був правий, ні ти ні твоя тітка не вмієте використовувати справжню магію.

І тут на Ліну нахлинуло справжнє обурення.

– Звідки твоєму дядьку взагалі знати що таке справжня магія?! – крикнула вона. – Ви взагалі не справжні чаклуни. Я знаю, що ви дістаєте чари з кореня беладонни.