Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

Рута на це нічого не відповіла. Її очі схвильовано розширилися. Вона повернулася і пішла геть. Ліна відчула, що поруч із нею хтось стоїть. Це був Олег. Він дуже сердито глянув на дівчинку.

– Знаю, я зробила дурницю. Не треба було їй це говорити, – сказала Ліна першою, тільки-но Олег відкрив рота, – я просто розізлилася на неї.

– Тепер вона знатиме, що ми за нею слідкували.

Лоло теж підбіг до них. Він вислухав обурення Олега, а тоді спокійно сказав:

– Ліно, потрібно розповісти твоїй тітці те що ми знаємо. Якщо Рута може чаклувати, значить Северин теж.

– Так, піду зараз же додому, - погодилася Ліна.

Учні вже почали розходитися і подвір’я опустіло. Тож Лоло і Олег теж вирішили йти по домівках.

***

Вкритий снігом Половецький замок виглядав просто казково. Надворі вже почало темніти. Рута сиділа у своїй кімнаті і чекала затамувавши подих. Коли загуркотів двигун машини, вона прожогом кинулася до вікна. Так! Це була дядькова машина. Він мав повернутися ще вчора, але чомусь затримався. Рута вибігла з кімнати і побігла вниз сходами, голосно тупаючи ногами. Вона зупинилася перед самим Северином, мало не збивши його з ніг. Дівчинка простягнула йому флакон, який дістала з кишені.

– Вона сказала наступний буде останнім, вони уже й так щось підозрюють – виплеснула на одному подиху Рута.

Северин оглянув флакон, тоді оминув Руту і продовжив іти.

– Залиш собі, – сказав він, – і наступний теж.

– На скільки цього вистачить? – запитала стривожено дівчинка.

– Декілька тижнів, можливо місяць.

– А що потім? Я знову почну перетворюватися?!

Северин трохи подумав, а тоді сказав:

– Я скажу в школі, що ти тимчасово перейдеш на домашнє навчання.

– Ні-ні-ні! – налякано скрикнула Рута. – Має бути якийсь вихід.

– Поки що це був єдиний.

– А якщо випустити Вихор?

Северин різко обернувся і схопив її за плечі так міцно, що вона аж злякалася.

– Звідки ти знаєш? – крикнув він.

Рута заціпеніла від страху і не могла вимовити і слова.

– Відповідай! Звідки ти знаєш про Вихор?

– Я почула як ви з нею говорили, – прошепотіла Рута.

Северин відпустив її.

– Ніколи навіть не згадуй про Вихор. Він не дає ніяку силу. Це брехня. Він поглинає все на своєму шляху, і того хто його викликав теж.

Северин залишив Руту і швидко піднявся сходами наверх. У дівчинки на очах з’явилися сльози. Якийсь час вона стояла на місці схлипуючи, а тоді кинулася до дверей і вибігла на вулицю. Вона бігла, не помічаючи куди. Її давила образа. Северин обіцяв, що допоможе їй позбутися прокляття, що вона більше ніколи не буде вкриватися зміїною шкірою. І їй так сподобалося це життя, в якому вона більше не була потворною. А тепер знову це жахіття повернеться до неї і ніхто їй не допоможе. Раптом злість змінилася на страх. Рута нарешті усвідомила, що її чекає і від цього стало так страшно, що вона більше не могла стримувати сліз. Вона опустилася навколішки і розплакалася.

Коли сліз вже не залишилося, Рута встала і пішла вперед. Додому повертатися їй не хотілося. Дівчинка почала оглядатися і зрозуміла що вийшла в місто. На зустріч з іншої вулиці до неї наближалася галаслива групка дітей. Почувши їх, дівчинка заховалася за стіною найближчого будинку і вирішила перечекати поки вони пройдуть, бо зустрічатися з кимось їй не хотілося.

Виявилося, що це її однокласники – Саша, Мар’яна, Костя та Діма. Вони бігли, голосно сміялися і обговорювали хто як зустрічатиме Різдво.

– Цікаво, як Рута зустрічатиме Різдво в тому замку? – запитав Костя.

– Мабуть покличуть привидів на вечерю, – сказала Мар’яна і всі голосно розсміялися.

– Думаєш там є справжні привиди? – запитав Діма.

– Ну звісно, в таких старих замках завжди є привиди – впевнено підтвердила Мар’яна.

– Немає там ніяких привидів, – заперечила Саша, – і то просто стара величезна халупа, а ніякий не замок, скоро розсиплеться. Мій тато каже, що туди навіть електрику ніхто не проводив. Не дивно взагалі, що в неї немає друзів.

Як тільки діти пробігли, Рута вийшла на дорогу. Злість знову повернулася до неї.

“Я ніколи не подобалася іншим дітям, ні коли була потворною, ні тепер. Я не робила їм нічого поганого, а вони постійно ображали мене. Чому все так несправедливо? Чому я маю страждати від якогось прокляття а вони веселитися? Ну нічого, я їм ще покажу. Я нашлю на них прокляття ще гірше ніж моє”– так розмірковувала Рута повертаючись додому. Вона тільки помітила, що вибігла в капцях і навіть не одягла куртку і тепер змерзла так, що не відчувала пальці на ногах.