Смерть у Бреслау - Марек Краєвський

Штандартенфюрер мовчки дивився на нього. У його розумних очах зблиснуло якесь тепліше почуття.

— Розробляєш польську розвідку. А що із цим спільного в барона фон Кепперлінґа й барона фон дер Мальтена?

— На бароновій вечірці була людина, за якою я стежив. А фон дер Мальтен не пов’язаний з цією справою.

— Як звуть цю людину?

Анвальдта ошукав співчутливий вираз обличчя ката. Він глибоко вдихнув повітря й прошепотів:

— Я не можу сказати...

Якусь хвилину гестапівець безгучно сміявся, а тоді повів дивний монолог. Запитання ставив грубим голосом, а відповідав самому собі тремтячим фальцетом:

— Хто тебе побив на балу в барона? Якась тварюка, пане офіцере. Боїшся цієї тварюки? Так, пане офіцере. А шершнів не боїшся? Звичайно, боюся, пане офіцере. Як? Адже ти двох убив? Навіть без допомоги рук! Розумію, Анвальдте, двох тобі замало... Їх може бути більше...

Гестапівець закінчив свій басово-фальцетний монолог і неквапно згасив недопалок об набряк на ключиці в’язня.

Чужий голос замалим не розірвав спухлу горлянку. Анвальдт лежав на підлозі й кричав. Хвилину. Дві. Штандартенфюрер гукнув: «Конраде!» Відро холодної води вгамувало в’язня. Кат закурив нову цигарку й роздмухав її кінчик. Анвальдт із жахом дивився на тліючий вогник.

— Прізвище цього підозрюваного?

— Павел Кристек.

Гестапівець підвівся й вийшов. За п’ять хвилин він повернувся до камери в супроводі знайомого вже Анвальдтові турка.

— Брешеш, дурню. Нікого з таким прізвищем не було в барона, правда? — він звернувся до турка, який одяг окуляри й переглядав пачку чорних зі сріблом запрошень. При цьому він хитав головою, за східною звичкою притакуючи гестапівцю, який жадібно затягнувся цигаркою.

— Ти згаяв купу мого часу, здійняв на глум мої методи, образив мене. Та й набрид, зрештою, — він зітхнув, і шморгнув кілька разів носом. — Займіться ним. Може, ви з ним краще впораєтеся.

Турок витяг з портфеля дві пляшки меду розчиненого в невеликій кількості води її повільно, обидві відразу, вилив на голову, плечі й живіт в’язня, особливо щедро поливаючи низ живота й геніталії. Анвальдт почав кричати. З його горлянки долинали якісь незрозумілі слова, але турок зрозумів: «Я говоритиму!» Він глянув на штандартенфюрера. Той подав знак, мовляв, продовжуй. Турок видобув з портфеля слоїк і підніс його до очей в’язня. Там було з десяток шершнів, які оскаженіло кусали одне одного, вигинаючи товсті черевця.

— Я все скажу!!!

Турок тримав слоїк у простягненій руці. Над бетонною підлогою.

— Я все скажу!!!

Слоїк полетів на підлогу. Хлюпнув струмінь сечі. Слоїк впав на кам’яну підлогу. Анвальдт не панував над власним сечовим міхуром. Він утрачав свідомість. Слоїк не розбився, він лише глухо вдарився об бетон.

Турок з огидою відійшов від непритомного в’язня. Натомість з’явився Товстий Конрад. Він відв’язав Анвальдта від стільця й схопив його під пахви. Ноги тяглися по калюжі. Штандартенфюрер гаркнув:

— Змийте з нього ці сцяки й відвезіть до Особовицького Гаю. — Він зачинив за Конрадом двері й глянув на турка. — Чого це ви такі здивовані, Еркіне?

— Але ж він уже був наш, штандартенфюрере Крауз, і був готовий все нам розповісти.

— Занадто ви гарячі, Еркіне, — Крауз дивився на шершнів, які метушилися в слоїку з товстого енського скла. — Ви до нього добре придивилися? Йому треба відпочити. Я знаю таких, як він. Зараз наспіває нам таких дурниць, що доведеться з тиждень перевіряти. А я не можу тримати його тут так довго. Мокк усе ще дуже впливовий, а з Абвером у нього чудові стосунки. Окрім того, Анвальдт уже й так мій. Якщо він наважиться виїхати, мої люди схоплять його в Берліні. Якщо залишиться тут, я знову запрошу його на розмову. І в першому, і в другому випадку йому досить буде побачити звичайнісіньку бджолу, і він нам усе скаже. Еркіне, віднині ми з вами станемо для цього поліцейського демонами, які ніколи його не полишать...

На світ вогким серпанком упала роса. Вона мінилася на траві, деревах і голому тілі чоловіка. У дотику з розпаленою шкірою волога миттєво випаровувалася. Поліцейський очуняв. Уперше за багато днів йому було холодно. Він насилу підвівся й, тягнули спухлу ногу, спробував іти, наштовхуючись на дерева. Вийшовши на посипану жорствою алейку, попрямував до якоїсь темної будівлі, чіткий силует якої різко виділявся на тлі світанкового неба. У цю мить його засліпило світло. Під будинком стояв автомобіль, світло фар якого враз вихопило з темряви Анвальдтову голизну. Він торкнувся набряку на шиї. Шорстка ковдра натирала зранене тіло. Розплющив очі й побачив заспокійливе світло нічника. З-за товстих скелець на нього дивилися мудрі очі доктора Абрама Ланцманна, особистого лікаря барона фон дер Мальтена.

— Де я? — на його обличчі з’явилася слабка подоба посмішки. Йому стало смішно, що вперше він утратив свідомість не через алкоголь.

— Ви в себе вдома, — доктор Ланцманн був невиспаний і серйозний. — Вас привезли поліцейські, які патрулюють так званий Шведський Бастіон в Особовнцькому Гаю. Улітку там збирається чимало дівчаток. А де дівчатка, там завжди стається щось неприємне. Повернімося до справи. Ви були на межі свідомості й уперто повторювали своє прізвище, прізвище Мокка, пана барона й свою адресу. Поліцейські не хотіли залишати свого, як вони гадали, п’яного товариша, й відвезли вас додому.