Смерть у Бреслау - Марек Краєвський

Гестапівець пройшовся камерою, у якій сморід поту відчувався ледь не на дотик.

— Ну що, погані справи, Анвальдте? — він вочевидь очікував відповіді.

— Так... — прохрипів побитий поліцейський, наштовхуючись язиком на уламок вибитого переднього зуба.

— Усі в цьому місті такі жорстокі, — гестапівець обійшов стілець довкола. — Та-а-ак, Анвальдте. Отже, що ти тут робиш, у цьому... Вавилоні? Що тебе сюди пригнало?

Він закурив цигарку, а сірника приклав до потилиці в’язня, який шарпнувся разом зі стільцем. Сморід смаленого волосся перехопив йому дух. Другий кат, спітнілий товстун, накинув йому на голову мокру ганчірку, яка загасила полум’я. Полегшення було недовгим. Той самий гестапівець однією рукою стиснув йому носа, а другою запхнув ганчірку до рота.

— Берлінцю, яке твоє завдання в Бреслау? — повторював приглушений голос. — Годі, Конраде.

Звільнений від смердючого кляпа, Анвальдт надовго розкашлявся. Худорлявий гестапівець терпляче чекав відповіді. Не отримавши її, він глянув на свого помічника.

— Пан Анвальдт не бажає відповідати, Конраде. Напевно, він почувається в безпеці. Йому здається, що його захищають. А хто його захищає? — він розвів руками. — Може, кримінальний директор Ебергард Мокк? Але тут немає Мокка. Ти бачиш десь Мокка, Конраде?

— Ні, не бачу, Herr Standartenführer.

Худорлявий схилив голову й промовив благальним тоном:

— Знаю, Конраде, знаю. Твої методи ніколи не підводять. Коли ти допитуєш своїх пацієнтів, у них не залишається жодних таємниць, не затирається в пам’яті жодне прізвище. Та дозволь мені вилікувати цього пацієнта. Можна?

— Звичайно, Herr Standartenführer.

Усміхнений Конрад вийшов з камери. Штандартенфюрер відкрив старий, пошарпаний портфель і витяг звідти літрову пляшку та півлітровий слоїк. Вміст пляшки, якусь рідину, він вилив Анвальдтові на голову. В’язень відчув солодкавий смак.

— Це вода з медом, Анвальдте, — кат сягнув по слоїк. — А знаєш, що це таке? Ну-ну... Я вдовольню твою цікавість. — Він декілька разів струснув слоїком. Звідти долинало приглушене дзижчання комах. Анвальдт глянув: два шершні оскаженіло наскакували один на одного й билися об стінки посудини.

— Ой-ой, які страшні потвори... — скрушно тягнув далі гестапівець. Раптом він розмахнувся й розбив слоїк об стіну. Перш ніж приголомшені шершні опинилися на волі, в’язень залишився сам у камері.

Він ніколи не припускав, що крила цих велетенських комах видають такий звук, як невеличкі птахи. Шершні спершу накинулися на лампочку за дротяною сіткою та за мить змінили напрям. Вони дивно посмикувалися в затхлому повітрі й із кожним посмикуванням опускалися все нижче. Невдовзі опинилися біля Анвальдтової голови, куди їх вабив запах меду. В’язень намагався звільнитися з каземату завдяки власній фантазії. Вдалося. (Він ішов пляжем, який пестили лагідні хвилі, гнані свіжим бризом. Ноги занурювалися в теплий пісок. Враз зірвався вітер, пісок розжарився до білого, хвилі вже не пестили берег пляжу, вони загуркотіли й кинулися на Анвальдта спіненими бурунами).

Уява відмовлялася коритися йому. Він відчував легенький повів біля губ, склеєних водою з медом. Розплющив очі й побачив шершня, який вочевидь уподобав собі його губи. Анвальдт щосили дмухнув на нього. Шершень, збитий потоком повітря, сів на стіні камери. Тим часом друга комаха почала кружляти навколо голови. Анвальдт рвучко сіпався разом зі стільцем, шарпаючи головою на всі боки. Шершень усівся на його ключицю й устромив жало в шкіру. В’язень притис його підборіддям і відчув пронизливий біль. Нижня щелепа й ключиця злилися, з’єднані синім пульсуючим опухом. Розчавлена комаха вигинала на підлозі своє чорно-жовте тіло. Другий шершень відірвався від стіни й кинувся в атаку, вперто націляючись на губи. Анвальдт нахилив голову, і комаха опинилася не на губах, а біля ока. Біль і набряк розлилися на все ліве око. Анвальдт сіпнув головою й разом зі стільцем гримнув на бетон. Темрява залила ліве око. Потім і праве.

Відро крижаної води повернуло Анвальдта до тями. Штандартенфюрер відіслав свого помічника, махнувши рукою. Тоді схопив стілець за спинку й без найменших зусиль повернув Анвальдта у вертикальне положення.

— А ти хлопець бойовий, — він співчутливо глянув на спухле обличчя в’язня. — Двоє шершнів на тебе напали, і обох ти вбив.

Шкіра поліцейського напиналася на твердих ґулях опухів. Шершні все ще посмикувалися на нерівній підлозі.

— Скажи, Анвальдте — годі вже? Чи ти хочеш, щоб я знову попрохав допомоги у цих агресивних створінь? Знаєш, а я їх боюся ще більше, ніж ти. Скажи, Анвальдте — годі?

В’язень ствердно кивнув головою. До камери увійшов товстий кат і поставив перед офіцером стілець. Той усівся верхи на ньому, лікті обпер на спинці й приязно глянув на свою жертву.

— На кого ти працюєш?

— На Абвер.

— Завдання?

— Розробка польської розвідки.

— Навіщо тебе викликали аж із Берліна? Що, у Бреслау не знайшлося нікого підходящого?

— Не знаю. Я отримав наказ.

Анвальдт слухав чужий голос, який долинав із його власної горлянки. Кожне слово супроводжувалося болем горла й м’язів обличчя, що наче задерев’яніли поміж ґулями укусів на оці та щелепі.

— Розв’яжіть мене,